Глава 5

З першого погляду легко було зрозуміти, що переді мною не проста людина. Жінка трохи нагадувала циганку - такі ж чорні колодязі очей і темна, зморшкувата шкіра, а ще вкрадливий голос, що змушував слухати кожне слово. Служниця розгорнула тканину та заговорила, пронизуючи мене поглядом.

– Слухайте мене уважно, князівна Мілена! Слухайте і запам’ятовуйте все! Ось це - трава рути. Насипте її під простирадло в першу шлюбну ніч і Радомир ніколи вам не зрадить. Для нього не буде кращої, гарнішої і бажанішої жінки… - маленький згорток опинився переді мною на лаві, а сива віщунка  продовжила, копирсаючись у своєму згортку. – Це - ладанка! Ні в якому разі не розлучайтесь з нею, вона захистить вас, особливо в дорозі. Хай буде з вами до того часу, поки не розділите ложе з чоловіком, а тоді збережіть її для власної дочки! 

Я взяла шкіряний мішечок, що розповсюджував сильний запах гірких трав та смоли. 

– Будьте дуже уважною! – продовжила вона шепотіти. – До весілля не приймайте ніяких дарунків з чужих рук і хай всю їжу першою куштує служниця. А щоб захистити свій шлюб кожного місяця додавайте до вина Радомира три краплі жіночої крові. 

Від цих порад мені стало бридко. 

– Ти хочеш сказати, що батько відправляє мене туди, де його дочку можуть вбити?! – не витримала я. – Досить! 

– Князівна без ворогів - не князівна! – зиркнула спідлоба стара. – Дарую вам благословення роду, щоб він захищав від цього дня і до того часу, коли в вас тектиме кров Радомира!

Вона вклонилася і так само несподівано пішла геть, а я видихнула з полегшенням, бо нарешті весь цей фарс закінчився.  Залишилось тільки зібрати речі і наказати Орисі, щоб вона була готова. Але саме тут на мене чекала нова погана новина. Досі я втішала себе лише тим, що вірна подруга буде поряд і я хоч словом зможу з кимось перекинутись -, але ні. Орисі серед тих, хто збирався їхати не було.

– Мені що, не дозволять взяти з собою служницю? – я вперла руки в боки.

– Шлях далекий, князівно, слід поспішати, -  старша челядниця наче не чула запитання.

– Не прикидайся глухою! Хочу, щоб зі мною поїхала Орися, інакше з місця не зійду! Хай вважають, що це частина мого приданого. 

– Рада була б вам догодити, але князь не давав такого наказу, а Орися – його власність.  

– Та невже? –  це була остання крапля – Тоді доведеться поговорити з Радомиром! Впевнена, наречений не буде проти і виконає моє прохання!  

Затримати мене не встигли. Я вилетіла з дівочої і визирнула у вікно. Надворі вже збирались люди, конюх запрягав трійцю в сани, а дружинники давно були в сідлі. Правда самого Радомира я не побачила, але кого це могло зупинити? Скоріше за все він зараз розмовляє з батьком в його покоях, то ж я побігла сходами, оминаючи слуг, які здивовано оберталися та відступали в бік. 

Про те, щоб просити допомоги у матері, навіть не подумала, для неї я була вже “відрізаний окраєць”. Може тому і здивувалася, побачивши княгиню, що йшла назустріч поруч зі старою знахаркою. Її власні служанки трималися трохи далі, отже розмова була не для їхніх вух і вже точно не для моїх! Я озирнулася всюдибіч. Це була та частина будинку, де малими ми часто грали в схованки, тому і тепер я скористалася такою можливістю. Просто пірнула в одні з дверей, швидко злетіла по вузеньким сходам та причаїлася на горищі серед якогось старого мотлоху. 

Шукати тут мене точно ніхто б не став, тому  ледь не перестала дихати, коли до кімнати хтось зайшов і я почула голос матері. 

– Ти впевнена, що все побачила правильно? 

З ким вона говорила, я не знала, та майже не сумнівалася, що то що вірна стара служниця. Я опустилася на підлогу й спробувала роздивитись хоч щось через щілину між дошками. Княгиня дійсно була тут і походжала, нервово стискаючи руки. У відповідь на її слова відізвалась саме знахарка.

– Так, моя пані, я не могла помилитися! 

– Отже, я можу все зупинити, поки не пізно… Вигадати для Мілени якусь хворобу, доки вона не поїхала.

– Від долі не втечеш, - не одразу сказала стара. – Ви стільки років цього чекали, пророцтво повинно збутися, адже у князівни це написано на роду! 

– Не знаю… Невже вона приречена? – невпевнено промовила мати, а в мене серце ледь не вискочило з грудей. 

Я ловила кожне слово і розуміла, що від мене щось приховують. Дещо таке, що лякає навіть княгиню! Тепер знахарка підійшла впритул до матері та швидко заговорила голосним пошептом: 

– І були прокляті дванадцять, і загинули. Лише один занурився у вічний сон, але прокинувся через тисячу літ! Зголоднілий і лютий мстився за своє минуле. І ніхто не знав, як подолати Аспіда, бо він шукає ту, яка його звільнить…

– Припини! - відсахнулася княгиня. -  Не нагадуй мені про це жахіття. Можливо це помилка, і все це не стосується Мілени! Але нехай все буде, як забажають боги. Коли вона поїде, я принесу їм багаті дари!  

Я не помітила, коли мати пішла. У вухах досі звучали слова віщунки, але я не розуміла їх сенсу. Ясно було одне - мати вірила в якесь давнє пророцтво і воно стосувалося мене, її рідної доньки. Якби я почула про це раніше, то обов’язково вивідала все, перевернула дім і не залишила свої питання без відповіді. Але тепер вже було пізно. Єдине, що мене втішало - ніколи і не від кого я не чула про Аспіда, хіба що від нашого казкаря діда Степана, хоча…

В пам’яті промайнули згадки з далекого дитинства, але зануритись у них я не встигла. Знизу почулися голосні крики, топіт багатьох ніг і моє ім’я, яке вигукували слуги. Це одразу повернуло до реальності, отже мене почали шукати,  а надовго не сховаєшся навіть на горищі.