Глава 4

Я досі стояла на своєму місці та ловила на собі красномовні погляди. Ось коли княгиня повинна була залишитись вдоволеною - моє обличчя шалено палало він сорому та гніву. З боку все це виглядало, наче я місця не знаходжу від власного щастя, що звалилося на голову! Хто б знав, що найбільше хотілося кинутись геть та втекти з маєтку, хай навіть у човні з рибалками! 

– Принесіть подарунки! - почула голос Радомира та в очікуванні підвела очі. 

В кімнату майже одразу зайшло двоє дужих слуг та поставили переді мною скриню. Один з них відкинув кришку і кімнату наповнили вигуки схвалення. Тут було і соболине хутро, і чорнобурка, і навіть шкура білого вовка, який водився тільки в північних землях. Серед цього добра ховалася маленька скринька з позолотою та камінням і почесний гість витягнув з неї золотий ланцюжок з медальйоном. 

Радомир підійшов до мене - задоволений, рум’яний, з дорогим подарунком в руках

– Прийми на знак приязні від ярла Всеслава! Хай тебе бережуть боги, князівна Мілена!    

Добре, що можна було на це нічого не відповідати! Я поклялася, що скину кляту прикрасу одразу, як опинюся у власній кімнати, ні, зроблю краще - віддам, щоб її поділили на шматочки та роздали бідним! Мабуть, тільки це й допомогло витримати залишок часу до того, як за знаком князя мені дозволили нарешті облишити гостей. 

Яке це було щастя – знову опинитися у своїй маленькій, затишній кімнатці! Я одразу позбувалася медальйона, скинула з голови покривало, але не встигла ще сісти, як в знову двері постукали.

– Дарино? – я не чекала появи сестри, та все-таки була рада, що вона не ховалася від мене, сповнена образи. 

– Я пришла побажати тобі щасливої дороги. Кажуть, їдеш сьогодні… –  голос трохи тремтів, а очі палали якимось диким вогнем, який я тільки тепер помітила. 

– Щось не схоже, щоб ти раділа за мене, - розгублено відповіла я. – Навіщо прикидатися, невже ти дійсно вважаєш, що я цього хотіла? Хіба я винна в тому, що сталося? 

– Тебе обрали для майбутнього ярла, не радітиме тільки дурна, – кинула Дарина. Губи її смикнулись і склались в гірку посмішку.

– То поговоримо з батьком, поки не пізно! - я впіймала її руку та стиснула у своїй. – Цей птах… то ж просто забобони! Краще б він розбився, коли цей дикун підійшов до мене! Дарусю, я б залюбки помінялася з тобою місцями, хіба ти цього не бачиш?

У відповідь сестра раптово розсміялася. Я дивилась на неї в розгубленості, бо не чекала такої незрозумілої реакції. Вона підійшла до лави та взяла в руки медальйон з гербом правителя. Якийсь час уважно його роздивлялась, а потім розімкнула пальці і дозволила впасти на підлогу. 

– Облиш, хіба хтось дасть шанс мені, коли у нас зріс такий Дивоцвіт! А як же, вражаєш одним поглядом! Але стережися, сестро, дивись тільки на Радомира, щоб не зачарувати ще когось. Інакше тебе вважатимуть відьмою! – вона взялася за дужку дверей, бо залишатись тут було несила.  

– Що…

– Не прикидайся! Ти добре знаєш, про що я кажу, хіба не через тебе мій Данило поїхав? Я була б вже заміжня і мала дітей, але твої очі звели його з розуму! Але тобі цього мало, причарувала й Радомира! Я могла б стати правителькою, але боги, як завжди, обрали тебе.  

Дарина схлипнула та вибігла геть. Її злість і образа боляче вдарили, але я не кинулась слідом, просто щосили стиснула руки в замок. Якщо всі вважають мене щасливицею, хай так і залишається. Дивоцвіт… Кажуть, ця квітка з кольоровими пелюстками може зростати навіть на камінні. А раз так, ніхто не побачить, що моє серце стискається, а тим більше не помітить жодної сльозинки! 

Така розмова стала останньою краплею і я була навіть рада, що збори не розтягнуться надовго. Просто сиділа і спостерігала, як складають речі, наповнюють скрині та виносять з кімнати геть. В дівочій метушилися слуги, коли, нарешті, мати знайшла час приділити мені бодай хвилину перед від’їздом.

– Невже треба їхати сьогодні?! – я вчепилася в примарний шанс залишитись у батьківській домівці хоча б на день. – Радомир зі мною не одружений, а ви відправляєте мене, наче заручницю! Хіба ми не повинні спочатку зіграти весілля?

– Така була домовленість між твоїм батьком та Всеславом, чи ти сумніваєшся у словах правителя?

– Ні, тільки в тому, що його син буде поводитись зі мною гідно. 

Це була чиста правда. Судячи зі звичок наречений не вважав мене  недоторканою, а я скоріше розпрощалася б з життям, ніж віддалася чоловіку, з яким не стояла під вінцем. 

– Притримай язика! - княгиня зиркнула на слуг, побоюючись, що хтось з них донесе крамольні слова. – Це не твого розуму справа, батько ніколи б не став наражати тебе на небезпеку! До весілля житимеш окремо і у тебе буде час трохи звикнути до радичів. 

Від цих слів всередині все стислося. З великої зали долинали голосні розмови та сміх, наче в нашому домі зібралася компанія дикунів. Звикнути до їхньої поведінки? Я взагалі не уявляла, що це відбудеться навіть з часом

Княгиня підвелася, та перед тим як піти взяла мене за руку.

– Ти вже не дитина, Мілено, іноді треба просто прийняти свою долю. Але перед тим, як ти поїдеш, я запросила сюди знахарку. Вона вже чекає - роби все, що вона скаже і намагайся нічого не забути!

Ось тепер я відчула холодок страху. Знахарка дійсно була наближеною до матері ще з часів дівоцтва і приїхала сюди разом зі своєю пані. Розказували про неї багато, а ще більш - шепотілися, бо вірили, що служниця не просто знається на травах. Наче на доказ цих здогадок стара беззвучно переступила поріг, я навіть не помітила, коли вона зайшла в дівочу.