Князенко на двох

Відьма сказала своє слово. Ніхто не чекав, що вона ворухнеться і штурхне князенка в груди. Він зашпортнувся – і покотився. Де тільки сила взялася в старечих руках! Штовхнути так сильно, щоб княжий син не встояв на ногах! А потім котився, котився, котився… До самої ринкової площі. І навіть ще трохи, аж поки не врізався в дівчину.

Вона скрикнула й впустила клунки. Добре, хоч не впала разом з ним. Але яблука – її ж дорогоцінні! – вивались на каміння, підім’яли боки. Вона вже хотіла напуститись на нього, та так і затнулась.

– Князенко! – ахнула вона.

– Кохана моя! – ще й на ноги не став, а глянув на неї – і видихнув слова.

До тієї миті в очах йому стояв туман. Він був незрячий, сліпий, аж поки не побачив її.

– Кохана моя! – видихнув він і скочив на ноги.

– Я?.. – розгубилась вона.

– Ти найпрекрасніша зі всіх! Ти судилась мені! О, стань мені за дружину, інакше я вмру! Ти станеш? Благаю, скажи!

– Я?.. – повторила вона.

– Кохана моя! – видихнув він.

І кинувся її цілувати. Вона й отямитись не встигла, аж він її притягнув… Зірвав цілунок з вуст. Аж тоді вона схопилась – відштовхнула його.

Князенко схитнувся. Глянув розгублено, розбито.

– Кохана! – вимовив він. – Чому ти вбиваєш мене? Мені життя без тебе – не життя. Я тебе до смерті ладен цілувати!

І кинувся до неї знову.

– А!.. – скрикнула вона і пустилась навтьоки.

Яблука лишились на дорозі. Вона забула їх! Князенко взявся їх збирати, хапав усі, що міг… Але ж вона! Його рибонька, зіронька, голубка його – він загубить її!

Знову яблука впали на дорогу. Князенко їх впустив і кинувся за нею зі всіх ніг. Люди йому заважали. Ніби не бачили, що княжий син біжить повз них. Що княжий син вмирає від розлуки… Та де ж вона?!

Не може бути! Вона вийшла з крамниці просто перед ним.

– Кохана! – вигукнув він.

Загріб її в обійми, закрутив… І цілував так палко, як серце пекло йому вогнем. Як тільки закоханий до смерті може цілувати! Тільки дихання скінчилось, тоді він її пустив. Дівчина так і вклякла на місці.

– Князенко, – ахнула вона.

– Кохана моя! Не тікай, я прошу. Якщо ти не станеш мені за дружину, я просто вмру!

– Ой, мамо. Чи я сплю?!

Він впав на коліна.

– Я серце кладу тобі до ніг! Ти станеш моєю? Скажи!

– Ой, мамо, – забідкалась вона. – Та як же так? А батько-мати? Ти маєш запитати в них, я маю стояти біля печі…

Їх перервали вартові. Вони мало не впали, як побачили, що княжий син на колінах стоїть. Та так і стояли, закляклі, поки не з’явився над ними головний.

– От же відьма! – сказав він. – Чого поставали? Беріть його вже.

– Іроди кляті! Пустіть! – заволав князенко, коли його взяли під руки й потягли. – Ви не розлучите нас! Я вирвусь до тебе, кохана! Скажи хоч ім’я, щоб я знайшов тебе!

– Мирослава! – крикнула вона. – Хата під лісом, вся в квітках! А біля воріт посаджені…

– Та мовчи вже, – гиркнув вартовий.

Ще хвилину Мирослава стояла на місці. Князенка потягли з її очей, та він клявся їй у коханні, просив її руки. Цей найпрекрасніший на світі чоловік! Цей звитяжець, герой, про якого лишень мріють – і раптом просить її руки!

Мирослава завищала від щастя і побігла додому. Дорога наче скоротилася вдвічі, сонце світило яскравіше, трави пахли, як дурман. Дурман кохання був їй в голові, коли вона залетіла до хати.

– Сестро, ти не повіриш! – випалила Мирослава. – Княжий син просив моєї руки! Ти віриш мені?!

 Ярослава й так була якась пополотніла, а це зовсім вперлася у стіну й ледве з нею не злилась.

– Що ти сказала? – спитала вона.

– Ой, леле. Що з тобою? – схопилась Мирослава.

– Князенко просив твоєї руки?

– Еге ж!

– То, виходить, він освідчився нам двом.

– Що ти сказала?.. – кліпнула Мирослава.

– Та він же сплутав нас. Він біг за мною… Я втекла. А ти там була, він побачив тебе…

– Я зрозуміла, – кивнула Мирослава. – Ти втекла – значить, він тобі не треба.

Ярослава хапнула повітря.

– Треба, – видала вона.

– Ні, не треба! Ти ніколи його не хотіла, ти взагалі не думала про це. За кохання не купиш ні курей, ні корів – хто це казав?

– Я казала, – погодилась вона. – Але коли він мене поцілував…

Мирослава схопилась за голову:

– Він і тебе цілував! Значить, ти покохала його, коли він тебе цілував. А я кохала його все життя. Не бачила ні разу – і все одно кохала! Я більше кохала, ніж…

Стукіт у двері їх перервав – шалений та гучний, наче велет став їм на поріг.