Розділ 43

Єва : 

Всередині маяка не було павутиння чи холоду. Навпаки, гвинтові сходи були підсвічені м’яким золотавим сяйвом, а повітря було дивно затишним. На самій верхівці, у кімнаті під величезною лінзою ліхтаря, ми побачили жінку. Вона сиділа у кріслі-гойдалці й в’язала щось із сонячних променів.

Вона виглядала точнісінько як моя прабабуся на старих фото, але її постать була напівпрозорою, наче витканою з ранкового туману.

— Прийшли-таки, — посміхнулася вона, не відриваючись від роботи. — Вітаю тебе, Єво . І тебе, Генерале. Твій рожевий колір тобі дуже личить, він пом’якшує твою сувору вдачу.

Бальтазар завмер, його крила мимоволі склалися, висловлюючи пошану, якої я не бачила навіть перед князями Тіньового світу.

Бальтазар: 

Я відчував неймовірну силу, що виходила від цієї жінки. Це була не руйнівна магія, а сила самого життя, коріння якого сягало глибше за будь-яке пекло.

— Ви знали, що я прийду, — пробасив я. — Ви знали про Пожирача Тіней.

— Я знала більше, Бальтазаре, — Хранителька нарешті підняла очі. — Я сама обрала тебе. П’ятдесят років тому я заглянула в Дзеркало Істин і побачила темряву, що насувається на мій рід. Моїй правнучці потрібен був не просто захисник, а той, хто знає темряву зсередини, але мріє про світло.

Я відчув, як по спині пройшов холодок.

— Ви маніпулювали моєю долею?

— Я лише проклала стежку, — м’яко відповіла вона. — Але йти нею чи ні — це був твій вибір. Твоє кохання до Єви — це не магія, це твоя власна воля.

Софійка: 

Я стояла з відкритим ротом. Ця прозора бабуся була схожа на казкову фею, але розмовляла як професорка Марка.

— А я? — запитала я, виходячи вперед. — Ви мене теж передбачили?

Хранителька засміялася, і звук був як дзвін маленьких дзвіночків.

— О, Софійко, ти — та сама іскра, яка не дає цьому вогнищу згаснути. Ти — голос правди, який завжди нагадуватиме їм, що дива існують.

Вона подивилася на Марка.

— А ти, маленька стара душе, бережи Книгу. Ти знайдеш у ній сторінки, які ще ніхто не читав.

Єва : 

Хранителька підвелася і підійшла до мене. Вона поклала свої прозорі руки на мої плечі.

— Єво , Пожирач Тіней боїться не твоєї магії Човняра. Він боїться союзу, який ви створили. Ти ведеш його крізь шторм, а він — твій якір. Поки ви разом — він безсилий.

Вона вказала на лінзу маяка.

— Зараз я передам вам останню частку своєї сили. Маяк засвітиться справжнім світлом Срібної сльози. Воно очистить узбережжя і назавжди закриє шлях тіням у цей світ. Але для цього ви маєте триматися за руки.

Бальтазар: 

Я взяв руку Єви. Я відчув, як магія Хранительки вливається в нас — тепла, могутня, безмежна. Мої крила спалахнули сріблом, а очі Єви стали золотими.

Ми стали центром променя, який вирвався з маяка і розрізав ніч. Сирени в морі зникли, туман розсіявся, і над океаном зійшов справжній місяць.

— Справу зроблено, — прошепотіла Хранителька, її постать почала повільно розчинятися в промені світла. — Живіть щасливо. Пишіть свій літопис. І пам’ятайте: дім там, де вас люблять.

Яна : 

Я витирала сльози своїм пухнастим хвостом.

— Оце так фінал... — схлипнула я. — Навіть мій лак «Екстра-стійкість» не втримав би таку мить.

Астарот, який до цього мовчав, раптом підійшов до місця, де щойно була Хранителька, і сумно нявкнув.

«Прощавай, стара подруго, — пролунало в наших головах. — Ти знову все розрахувала правильно. Навіть мій паштет».

Ми вийшли з маяка на свіжий берег. Шторм закінчився. Море було спокійним і чистим. Ми стояли на скелі — я, Бальтазар, Софійка, Марк, Єва  та Астарот.

— Ну що, — Бальтазар обійняв Єва за плечі. — Повертаємося додому?

— Повертаємося, — посміхнулася вона . — У нас ще цілий літопис попереду.