Розділ 24

Єва : 

​Понеділок в офісі зазвичай нагадував повільну смерть від нудьги, але не сьогодні. Коли я зайшла в хол, у повітрі відчувалася дивна статика. Монітори на столах колег блимали дивним фіолетовим світлом, а принтери замість звітів друкували лише одну фразу: «Він бачить вашу темряву».

​— Єво! — до мене підбіг Артем. Він виглядав так, ніби не спав тиждень. — Це почалося годину тому. Я намагався очистити сервер, але цей слід... він не видаляється. Він поводиться як вірус, але з інтелектом демона.

​Поруч зі мною стояв Бальтазар. Тепер він з’являвся в офісі як мій «новий асистент». Чорне волосся було ідеально укладене, а крила він навчився згортати так щільно, що вони здавалися просто незвично об’ємним піджаком. Щоправда, від рожевого светра він так і не відмовився.

​Бальтазар: 

​Я поглянув на монітор. Це не був просто вірус. Це був цифровий зліпок Пожирача Тіней, який встиг скопіювати частину моєї колишньої люті, поки Артем був одержимий.

​«Він застряг у мережі, — подумав я. — І тепер він розсилає листи, які змушують людей згадувати їхні найгірші вчинки. Це бенкет для паразита».

​— Артеме, веди нас до серверної, — пробасив я. — Яно, діставай свій лак, але цього разу нам знадобиться щось сильніше за «екстрафіксацію». Нам потрібне повне видалення.

​Яна : 

​Ми забарикадувалися в серверній. Тут було холодно, але залізо гуло так, наче всередині сидів розлючений вулик.

​— Я підготувала «цифрову печатку», — сказала я, виводячи на планшеті руни, які Бальтазар навчив мене вчора. — Якщо ми введемо цей код одночасно з ударом іскри, вірус розпадеться на нулі та одиниці.

​Артем тремтячими пальцями почав вводити координати. Пожирач відчув нас. З вентиляції поповз густий чорний дим, що намагався заплутати дроти.

​«Єво, тримай мене за руку, — пролунав голос Бальтазара. — Твоє світло — це антивірус. Без тебе я просто спалю весь офіс разом із будівлею».

​Я побачила, як Єва вхопилася за руку Бальтазара. Їхні долоні сплелися, і по кімнаті розлилося м’яке фіолетово-золоте сяйво. Бальтазар виставив вільну руку в бік головного сервера.

​— ВИДАЛИТИ! — закричав Артем, натискаючи клавішу.

​Спалах був настільки потужним, що всі лампи в серверній лопнули. Чорний дим із криком всмоктався в систему і розчинився. Настала тиша. Лише вентилятори почали знову спокійно гудіти.

Єва : 

​Ми вийшли на дах офісного центру, щоб подихати свіжим повітрям. Яна та Артем залишилися внизу «чистити хвости», а ми з Бальтазаром нарешті залишилися самі.

​Вечірнє небо над містом було помаранчево-рожевим, точно таким же, як його светр. Бальтазар стояв біля краю даху, його великі крила нарешті розправилися, ловлячи останнє проміння сонця. У людській подобі він здавався мені неймовірно красивим, але я все ще бачила в його очах того самого рудого кота, який колись вкрав мій бутерброд.

​— Ти врятував їх, — тихо сказала я, підходячи ближче. — Знову.

​Він повернувся до мене. Його фіолетові очі тепер світилися не люттю, а чимось глибоким і тривожним.

​— Не я, Єво, — він зробив крок до мене, і я відчула тепло, що виходило від нього. — Це ти робиш мене таким. Генерал Бальтазар ніколи б не став рятувати офісний сервер. Він би просто знищив світ, щоб не чути цього шуму.

​Він обережно взяв моє обличчя у свої великі долоні. Його шкіра була гарячою.

​— Ти мій Човняр, пам'ятаєш? — прошепотів він. — Ти вивела мене з туману. І я не хочу повертатися назад. Навіть якщо мені доведеться все життя носити цей рожевий светр і терпіти Астарота.

​Я відчула, як моє серце завмерло, а потім забилося швидше. Я піднялася на курчата і обійняла його за шию, ховаючи обличчя на його грудях.

​— Я нікуди тебе не відпущу, — відповіла я. — Ти тепер частина мого літопису. Назавжди.

​Бальтазар притиснув мене до себе, обгорнувши своїми величезними крилами, наче захисним коконом. У цій тиші над містом, серед вітру та магії, я зрозуміла: неважливо, хто він — демон, кіт чи людина. Важливо лише те, що він — мій.

​Я підняла голову, і він повільно нахилився, торкаючись моїх губ своїми. Це був поцілунок, у якому змішалися смак кави, іскри безодні та справжнє людське кохання.

​«Ну нарешті... — пролунав у наших головах лінивий голос Астарота, який спостерігав за нами з антени. — Тепер, коли ви закінчили ці ніжності, може, підемо нарешті вечеряти? Я там бачив нову піцерію, і мені здається, демон-охоронець заслужив на порцію з анчоусами».

​Ми розсміялися, не розриваючи обіймів. Наш магічний літопис продовжувався, і попереду було ще багато розділів, але цей був моїм найулюбленішим.