Розділ 20

Єва : 

Ранок понеділка почався з важкої голови та відчуття, що я проспала ціле життя. Але варто було мені глянути на кактус, який тепер не просто ріс, а здавався цілком задоволеним своїм фіолетовим цвітінням, як події в бібліотеці відновилися в пам’яті.

Бальтазар, уже в образі Персика, сидів на кухонному столі. Поруч, наче чорна хмара, вилизувався Астарот.

— Нам треба кава. Багато кави, — пробурмотіла я, прямуючи до кавомашини, яка тепер ставилася до мене з підкресленою повагою.

Раптом у двері постукали. Це не був ритмічний стукіт Яни. Це був обережний, майже вкрадливий звук.

— Хто це може бути так рано? — я підійшла до дверей і глянула у вічко.

На порозі стояв Артем, той самий хлопець-айтішник з нашого офісу. У руках він тримав маленьку коробочку.

Бальтазар: 

Я відчув його ще до того, як Єва торкнулася замка. Від нього пахло холодним металом і... чимось знайомим. Пожирачем. Але запах був іншим — він був глибшим, наче сама порожнеча вдягла людський костюм.

«Єво, не відчиняй! — пролунав мій голос у її голові. — Це не просто смертний. Це пастка!»

Але вона вже повернула замок.

Артем посміхнувся. У нього було звичайне обличчя, але очі... вони на мить спалахнули тим самим голодним фіолетовим світлом, яке ми бачили в бібліотеці.

— Доброго ранку, Єво, — сказав він, простягаючи коробочку. — Ви загубили це в бібліотеці. Я знайшов її біля стелажа з кулінарією. Дивно, що ви там робили вночі, правда?

Я відчув, як моя лють закипає. Я не міг трансформуватися повністю, але мої крила миттєво розправилися за моєю котячою спиною, а роги стали довшими.

«Я зараз скину на нього не просто кактус, я скину на нього весь цей будинок!» — прошипів я.

Яна : 

Я вийшла з ванної з рушником на голові, якраз вчасно, щоб побачити цю сцену. Моє довге біле волосся ще було вологим, але інстинкти мисливиці вже прокинулися.

— Артеме? — я примружилася, непомітно намацуючи в кишені халата свій "запасний" флакон лаку. — Ти що, тепер підпрацьовуєш кур’єром у потойбіччя?

Артем перевів погляд на мене. Його посмішка стала ширшою, майже неприродною.

— О, Яно. Яка зустріч. Ви теж тут? Як цікаво. Знаєте, я завжди знав, що в цій квартирі занадто багато... аномалій. Моєму "другу" дуже не сподобалося те, що ви зробили в бібліотеці.

Він зробив крок через поріг. Повітря в коридорі миттєво стало крижаним.

Єва : 

Я відчула, як магія Бальтазара пульсує в моїх жилах. Ми все ще були пов'язані. Я бачила Артема не як колегу, а як оболонку, всередині якої клубочилася темрява.

— Що тобі треба? — запитала я, відчуваючи, як мої пальці починають іскрити.

Артем глянув на мою руку.

— Мені потрібна "іскра". Та сама, яку він тобі дав. Пожирач був лише інструментом. Я — той, хто його створив. І тепер я прийшов забрати своє.

Бальтазар вискочив вперед, загородивши мене собою. Його маленьке тіло вібрувало від сили.

«Тобі доведеться пройти крізь мене, цифрова нікчемо! — проревів він у ментальний простір. — Яни, лак! Єво, згадай казку! Ми — світло в тумані!»

Ситуація загострювалася. У нашому маленькому коридорі почалася битва, де на кону була не просто сережка, а сама душа нашого магічного літопису.