Розділ 15

Єва : 

Похід у кафе закінчився дивним союзом. Я ніколи не думала, що буду сидіти за столом, де два коти обговорюють геополітику потойбіччя за порцією вершків. Але атмосфера навколо Астарота була іншою — від нього пахло не затишним домом, а старою бібліотекою та грозою.

Коли ми вийшли з кафе, сонце вже хилилося до обрію. Бальтазар у сумці був напружений, як струна.

— Про що ви там шепотілися наприкінці? — запитала я, відчуваючи, як холодний вітер пробирається під куртку.

«Єво, прискор крок, — пролунав у моїй голові голос Бальтазара. Він більше не був насмішкуватим. — Астарот сказав, що в місті з’явився Пожирач Тіней. Це істота, яка живиться магією тих, хто застряг у цьому світі. І, судячи з моєї вчорашньої "яєчні", я для нього — як маяк у повній темряві».

Бальтазар: 

Я відчував це. Повітря стало липким. Пожирачі — це не воїни, це паразити, виродки порожнечі, які не мають честі. Вони не б’ються мечами, вони просто висмоктують твою суть, залишаючи лише порожню оболонку.

«Він близько, — подумав я, випускаючи пазурі прямо крізь підкладку сумки Єви. — Він відчуває мою іскру. І що гірше — він бачить тебе, як частину моєї сили».

Раптом вуличні ліхтарі почали блимати. Тіні від дерев на тротуарі стали довшими й почали рухатися самі по собі, відокремлюючись від стовбурів. Одна з тіней, густа й чорна, як смола, перегородила нам шлях, повільно піднімаючись над землею. У неї не було обличчя — лише порожнеча, що пульсувала голодом.

«Астароте, старий пройдисвіте, сподіваюся, ти не збрехав про підкріплення!» — прокричав я в ментальний простір.

— Бальтазаре! — скрикнула Єва, задкуючи. Тінь почала видовжувати свої "руки" до нашої сумки.

І тут із підворіття вилетіла чорна ядра. Астарот, незважаючи на свою вагу, рухався з блискавичною швидкістю. Він врізався в центр Пожирача, і з його пащі вирвалося не муркотіння, а справжній ультразвуковий крик інквізитора.

«Тримайся за свою смертну, Бальтазаре! — прохрипів чорний кіт, відбиваючись від лап тіні. — Я затримаю його, але він шукає твій вогонь! Біжіть до квартири, там твої захисні знаки!»

Єва : 

Я не чекала другого запрошення. Я схопила сумку міцніше й побігла так, ніби за мною гналися всі демони пекла (що, власне, було недалеко від істини).

— Тримайся, Бальтазаре! — кричала я, перестрибуючи через калюжі.

«Єво, праворуч! — командував він у моїй голові. — Тінь намагається відрізати шлях! Не зупиняйся, навіть якщо почуєш голоси! Це ілюзія!»

Я забігла в під'їзд, серце калатало так, що, здавалося, от-от вистрибне. Ми влетіли у квартиру, і я з гуркотом зачинила двері на всі замки.

Бальтазар вискочив із сумки. Його шерсть світилася фіолетовим, а очі стали величезними. Він підбіг до дверей і почав дряпати кігтями по одвірку, залишаючи світні знаки.

«Це затримає його на деякий час, — продихав він, важко осідаючи на підлогу. Його магія була на межі. — Але він не відступить. Тепер ми з Астаротом у його списку. І ти теж, Єво».

Я сіла на підлогу поруч із ним, важко дихаючи.

— Значить, у нас тепер є спільний ворог?

«Схоже на те, — Бальтазар потерся головою об мою руку, і я відчула, як він тремтить. — Вибач, смертна. Я хотів бути твоїм захисником, а натомість привів небезпеку до твого порогу».

— Ей, — я підняла його на руки й притиснула до себе. — Ми ж команда, забув? Ти знайшов мою сережку, я врятувала тебе від офісного вай-фаю. Ми впораємося.

«Команда... — повторив він мою думку, і я відчула, як він заспокоюється. — Можливо. Але завтра нам знадобляться справжні союзники. І багато, дуже багато тунця для Астарота. Він заслужив його сьогодні».

За дверима почувся тихий, ледь чутний скрегіт, але знаки Бальтазара надійно тримали захист. Ця ніч обіцяла бути довгою.