Розділ 12

Єва : 

Після «битви» з пилососом у квартирі нарешті запала тиша. Бальтазар у своїй людській подобі сидів на підлозі, спершись спиною на диван. Його роги відкидали довгі, химерні тіні на стіну. Він виглядав... втомленим. Не від фізичної праці, а від цього дивного світу, де замість драконів — офісні звіти, а замість ворожих армій — роботи-прибиральники.

— Тобі не спиться? — тихо запитала я, сідаючи поруч на килим.

Він повільно повернув голову. Його очі світилися тьмяним фіолетовим вогнем.

«У моєму світі ніч — це час полювання, — пролунала його думка в моїй голові. — Але тут... тут ніч пахне спокоєм. Це незвично. Розкажи мені щось, Єво. Щось людське. Казку. Тільки без рожевих светриків і без перемог над технікою».

Я замислилася. Чого може хотіти почути демон, який бачив справжні битви?

— Добре, — прошепотіла я. — Я розкажу тобі про Човняра та Зірку.

Бальтазар: 

Я закрив очі. Голос Єви був м'яким, наче оксамит мого найкращого бойового плаща.

«Колись давно, — почала вона, — жив чоловік, який переправляв людей через туманне озеро. Він був дуже самотнім, бо бачив лише тіні та чув лише весла. Але однієї ночі він побачив у воді відображення зірки, яка впала з неба. Вона не згасла, а продовжувала світити на самому дні».

Я слухав і в моїй уяві вимальовувалися не картини вогню, а тиха вода.

«Човняр не намагався її дістати, — продовжувала Єва. — Він просто щоночі припливав до того місця, щоб їй не було так темно одній. Він розповідав їй про те, як пахне трава на березі та як співають птахи на світанку. Він віддавав їй своє тепло, а вона дарувала йому світло, щоб він не блукав у тумані».

«І що далі? — подумав я, мимоволі підсуваючись ближче до неї. — Він врятував її? Підкорив небо, щоб повернути її назад?»

— Ні, — сумно посміхнулася Єва. — Вона залишилася на дні, а він — на човні. Але він більше не був самотнім. Бо навіть якщо ти не можеш змінити світ іншого, ти можеш просто бути поруч. У цьому і є найбільша магія людей. Не в іскрах, Бальтазаре. А в тому, щоб ділитися світлом у тумані.

Я відчув, як щось важке і холодне всередині мого серця, що гартувалося в тисячах битв, почало повільно танути.

«Ділитися світлом... — повторив я про себе. — Значить, ти — мій човняр? А я — зірка, що впала в твою квартиру?»

— Скоріше ти — рудий метеорит, — засміялася вона, кладучи голову мені на плече. — Але так, я поруч.

Я обережно, боячись поранити її своїми пазурами, накрив її руку своєю величезною долонею.

«Це... непогана казка, смертна, — пролунала моя остання думка перед тим, як сон почав огортати мій розум. — Можливо, завтра я не буду намагатися завоювати цей світ. Принаймні, до обіду».

Ми так і заснули на підлозі — могутній демон, що вперше відчув тепло людської казки, і дівчина, яка знайшла свого захисника там, де зовсім не очікувала.