Розділ 7

Бальтазар: 

Настала ніч. Місячне світло розрізало кімнату, і я знову відчув, як мої котячі лапи видовжуються, перетворюючись на міцні руки воїна. Я випростався, звично зачепивши рогами люстру. Єва сиділа в кріслі навпроти. Вона не спала — вона чекала на мене.

​Я хотів сказати щось грізне, на кшталт: «Ну що, смертна, готова до чергової порції моєї величі?». Але я не встиг відкрити рота.

​Раптом у моїй голові, наче ніжний передзвін кришталю, пролунав її голос:

«Він такий красивий у своїй справжній подобі... Але чому він завжди виглядає таким самотнім? Наче він не генерал армії, а просто хлопчик, якого ніхто ніколи не обіймав просто так, а не за перемоги...»

​Я застиг. Мій плащ із тіней здригнувся.

— Що... що ти сказала? — прохрипів я, дивлячись на Єву.

​Вона кліпнула очима і почервоніла.

— Я... я нічого не казала.

​«Ой, матінко! — пролунало в моїх думках ще голосніше. — Він це чує! Він чує, як я думаю про те, що його роги насправді виглядають дуже стильно, і про те, як мені було страшно вчора на роботі, а зараз поруч з ним — зовсім ні. Спокійно, Єво, не думай про те, як тобі хочеться, щоб він залишився людиною довше!»

​Я відвів погляд, відчуваючи, як мої фіолетові щоки палають так, ніби я ковтнув розпечену лаву. Я, генерал Пекла, чув її страх, її тепло і... її захоплення мною. Це було набагато інтимніше, ніж будь-яка битва.

​— Смертна... тобто, Єво, — я зробив крок назад, випадково наступивши на іграшкову мишку, яка пискнула під моїм важким чоботом. — Твої думки... вони занадто гучні. Припини думати про мене як про «самотнього хлопчика». Я — руйнівник світів!

Єва : 

​Я хотіла провалитися крізь землю. Цей магічний зв’язок виявився двостороннім! Тепер він знав усе: і про те, що я боюся темряви (яка іронія!), і про те, що його присутність робить мою маленьку квартиру справжнім замком.

​«Але це правда! — не вгамовувався мій внутрішній голос, який я не могла контролювати. — Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібен не завойований світ, а просто гарячий чай і хтось, хто не буде тебе боятися. І так, твій ніс у цій подобі теж трохи рожевий, і це так мило!»

​Бальтазар видав звук, схожий на приглушений стогін, і прикрив обличчя величезною долонею.

— Благаю, замовкни, — пробасив він. Його голос тремтів. — Я чую навіть те, як ти згадуєш аромат парфумів того Родріго і порівнюєш його з моїм запахом озону... Це нестерпно!

​— Вибач! — вигукнула я вголос, закриваючи обличчя руками. — Я не можу це вимкнути! Ти просто... ти дуже незвичайний, Бальтазаре.

​Я підняла очі й побачила, що він дивиться на мене вже без гніву. Його фіолетові очі світилися м'яким, майже сумним світлом.

​«Вона справді не боїться мене, — пролунала вже його думка в моїй голові, така тиха і щира. — Вона бачить монстра, але думає про чай. У моєму світі за таке вбивають... а тут я чомусь почуваюся... вдома».

​Ми стояли в мовчанці посеред вітальні. Зовні ми були демоном і людиною, але всередині — двома душами, які нарешті почали розуміти одна одну без жодного слова.

​— Знаєш, — тихо сказала я, перериваючи тишу. — Родріго ніколи б не приготував таку яєчню.

​Бальтазар ледь помітно посміхнувся, і в моїй голові пролунало горде:

«Звісно. У нього ж немає іскри безодні. І фартух з воланами йому б точно не пасував так, як мені».