У Палаці Попелу пахло сіркою, перемогою та... азартом. Бальтазар Страшний, генерал Четвертого Легіону Тіней, стояв навпроти Великого Правителя, спершись на свій двометровий меч, викований із зірок, що згасли.
— Ти впевнений, Бальтазаре? — прохрипів Правитель, мружичи свої палаючі очі. — Якщо ти не виграєш це парі, покарання буде... принизливим.
— Я ніколи не програю, — пробасив Бальтазар. Його голос нагадував гуркіт обвалу в горах. — Світ людей слабкий. Я підкорю їхнього лідера за один тиждень.
Правитель хитро посміхнувся.
— Добре. Але ти підеш туди без своєї армії, без свого меча і... не у своїй подобі. Ти станеш тим, кого люди люблять понад усе, але чия воля обмежена їхніми пестощами.
Бальтазар лише презирливо пирхнув. Він уявляв себе величним левом або хоча б грізним вовком. Але коли магічний вихор підхопив його, світ навколо почав стрімко збільшуватися. Стеля палацу полетіла кудись у небо, а його могутні лати перетворилися на... густе руде хутро.
Через мить замість грізного генерала на холодній бруківці людського міста сиділо маленьке, кругле і надзвичайно пухнасте кошеня.
— Няв? — спробував сказати Бальтазар, і сам жахнувся від того, як тонко це прозвучало.
Раптом над ним схилилася постать. Велика тепла долоня підхопила його під животик.
— Ой, ти тільки подивіться! Яке сонечко! — вигукнув дівочий голос. — Ти такий пухкенький, наче маленький булочок. Я назву тебе... Персик.
«Персик?! — подумки закричав Бальтазар, намагаючись випустити пазурі, але замість цього випадково замуркотів від тепла її рук. — Жінко, я — Пожирач Світів! Я — Тінь, що приносить темряву! Негайно постав мене на землю, поки я не спопелив твій дім!»
Але дівчина лише міцніше притиснула його до своєї куртки.
— Ходімо додому, Персику. У мене якраз є консерва з тунцем і дуже м’яка подушечка.
Так розпочалося найбільше падіння — і найбільша пригода — у житті Бальтазара Страшного. Він ще не знав, що консерви з тунцем — це справді смачно, а попереду на нього чекає випробування, страшніше за будь-яку битву: купання у ванній з піною.