Глава 8

Рудольф мовчки стояв, спостерігаючи за тим, як я розглядаю маєток. Помітивши, що тепер моя увага повністю прикута до нього, він заговорив:

​— Романе Ігоровичу, прошу, ходімо за мною, я ознайомлю вас із улаштуванням цього маєтку.

​Я, кивнувши головою, пішов за дворецьким.

​— Це один із маєтків його шляхетності. Ним уже давно не користувалися, тому деякі кімнати зовсім занедбані. Його збудував дід його шляхетність Остап Святославович. Він часто зупинявся тут після візитів до графа Андрушевського. До слова, вони були в дуже близьких стосунках, і донині наше баронство підтримує з ними добрі взаємини.

​Я переступив поріг особняка.

​Просторий хол зустрів мене м'яким світлом настінних ламп. Високу стелю підпирали масивні колони зі світлого мармуру, а вздовж стін тягнулися дерев'яні панелі з темного дуба, вкриті тонким різьбленням. Деревина встигла потемніти від часу.

​Підлога була викладена чорно-білим мармуром, складеним у складний геометричний візерунок. Десь тихо цокав старовинний годинник.

​Прямо переді мною широкі сходи плавно велись на другий поверх, розділяючись на дві симетричні частини. Огорожа була вирізана вручну й прикрашена тонким орнаментом із виноградної лози та дубового листя. На майданчику між сходовими прольотами висів величезний портрет чоловіка років п'ятдесяти в генеральському мундирі старого зразка. Його суворий погляд ніби супроводжував кожного, хто входив до будинку.

​По обидва боки холу розташовувалися широкі арочні проходи. Один навів у простору вітальню, де серед книжкових шаф потріскував камін, інший — у довгу їдальню з важким столом із червоного дерева, здатним умістити не один десяток гостей.

​Я мимоволі помітив що меблів тут було небагато. Не було позолоти на кожному кроці чи безглуздих прикрас.

​Утім, час усе ж залишив свій слід.

​Деякі двері були закриті щільними чохлами із сірої тканини. В одному з довгих коридорів у кутку виднілася накрита білим полотном статуя, а далі в напівтемряві стояв старий підлоговий годинник, стрілки якого давно зупинилися. У повітрі ледве вловимо пахло воском, деревиною та книжками.

​— Як я вже казав, — спокійно мовив Рудольф, — цим маєтком давно не користувалися. Наразі придатні для проживання лише західне крило, бібліотека, кухня, їдальня та кілька гостьових кімнат. Решту приміщень поступово впорядковують.

​Я продовжував роздивлятися оздоблення особняка.

​Незважаючи на вік, будинок не справляв враження забутого. було видно, що за ним стежать.

​Рудольф показав мою кімнату.

​Перед дверима на другий поверх Рудольф ненадовго зупинився.

​— Другий поверх повністю відведений під житлові кімнати, Романе Ігоровичу. Більша частина приміщень зараз порожня, проте кілька кімнат завжди тримають у повній готовності. Ніколи не знаєш, коли його шляхетність вирішить приїхати сюди особисто.

​Він неквапливо повів мене довгим коридором. Під ногами лежала м'яка темно-бордова килимова доріжка, що приглушувала кожен крок. По обидва боки тягнулися однакові дубові двері з латунними ручками, а між ними висіли картини з пейзажами князівства: густі ліси, гірські перевали, бурхливі річки та невеликі села.

​Урешті Рудольф зупинився біля однієї з дверей.

​— Це ваші покої.

​Він дістав із внутрішньої кишені старовинний бронзовий ключ, повернув його в замку й, розпахнувши двері, зробив запрошувальний жест:

​— Прошу.

​Я зайшов усередину.

​Кімната виявилася значно просторішою, ніж я очікував. Висока стеля, велике вікно майже на всю стіну виходило на задній двір маєтку. Зараз за склом виднілися лише силуети старих сосен, освітлених холодним місячним сяйвом.

​У дальньої стіни стояло широке ліжко з темного дуба з високим узголів'ям. Белосніжна постільна білизна. Поруч розташовувалася невелика приліжкова тумба, на якій стояла гасова лампа й лежав механічний годинник у сріблястому корпусі.

​Напроти ліжка стояв письмовий стіл. Добротний, масивний, із безліччю висувних шухляд. На його поверхні вже лежали чисті аркуші паперу, кілька олівців, чорнильниця та перова ручка.

​У кутку кімнати розмістилася книжкова шафа. Більшість полиць була порожньою, проте на нижніх уже стояло кілька десятків книжок — словники, історичні хроніки князівства та кілька підручників із магії.

​У стіни біля дверей стояла висока шафа для одягу з великим дзеркалом, а поруч — зручне крісло й невеликий круглий столик.

​Незважаючи на вік меблів, вони виглядали майже новими. Усе було відполіровано, вичищено й акуратно розставлено.

​— Якщо чогось бракуватиме, достатньо повідомити мене, — спокійно мовив Рудольф. — Ваші речуі уже доправлено, а вранці прибудуть решта речей з академії-пансіону.

​Я мовчки кивнув.

​— Ванна кімната розташована за цими дверима, — дворецький указав на непоказні двері біля шафи. — Їдальня міститься на першому поверсі. Сніданок зазвичай подають о восьмій годині ранку, проте, якщо побажаєте, вам приноситимуть їжу сюди.

​Я ще раз окинув кімнату поглядом.

​По тілу повільно розлилося приємне тепло. Тільки зараз я зміг по-справжньому розслабитися. Уперше за довгий час не потрібно було постійно озиратися довкола, боятися випадково викрити свою силу чи ловити на собі насторожені погляди оточуючих. Тут я нарешті міг забути про все це.

​Коли я обернувся, Рудольфа вже не було.

​Він пішов абсолютно безшумно, і я був йому за це вдячний. Зараз мені найменше хотілося з кимось розмовляти.

​Я з насолодою впав на ліжко.

​М'яка перина тут же прийняла вагу мого тіла, а важка ковдра приємно придавила, ніби знімаючи залишки напруги. Лише подушка здалася занадто м'якою — голова майже потонула вній.

​Кілька хвилин я просто лежав, дивлячись у стелю, намагаючись ні про що не думати.

​Потім знехотя підвівся.

​Хотілося змити з себе всю втому, тривогу й напругу, які переслідували мене від самого ранку.

​За непоказними дверима й справді виявилася ванна кімната.

​І назвати її просто ванною язик не повертався.