Глава 7

—     Як ти зрозумів, що я взяв якийсь там борг у магії? — вже радше не зі скептицизму, а з інтересу запитав він.

—     Я розумію, як це звучить. Але й брехати мені сенсу немає, я до скону зобов’язаний вам, Ярославе Юрійовичу, тому вважаю, що найкращим рішенням віддячити вам буде сказати про те, що я знаю.

З боку це, швидше за все, виглядало комічно: дитина п’яти років говорить із таким важливим виглядом, що мимоволі пробивається усмішка. Але магістр, слід віддати йому належне, не сміявся з мене й навіть не всміхався — він уважно слухав мене із зосередженим виглядом.

—     Добре, я вірю тобі, Романе. Але якщо ти дізнався, що зі мною сталося, можливо, підкажеш, як це повернути назад?

Я похитав головою.

—     Про це я не знаю, думаю, у цьому краще розбереться той, хто знає більше, але точно не я.

—     Знаєш, Романе, — замислено мовив магістр, — я б ніколи в житті не повірив дитині твого віку, але чомусь саме ти викликаєш у мене дуже сильну довіру. І ще: тобі ніхто не казав, що ти занадто розумний як на дитину твого віку?

Я усміхнувся:

—     Гени, Ярославе Юрійовичу, гени.

Він щиро розсміявся.

—     Дякую тобі, Ромо, можливо, якби не ти, я б і не дізнався про це, — на моє здивування, дуже щиро сказав він.

—     Та немає за що, Ярославе Юрійовичу, це я вам мушу дякувати.

Я попрощався вийшов з кабінету цілителя. У тілі відчувалася легкість — така, яку відчуваєш, коли розумієш, що зробив щось правильне.

Ідучи коридором академії, я зустрів Марію Іванівну. Вона зупинилася і звернулася до мене.

—     Доброго дня, Романе. На тебе чекає Дмитро Костянтинович, він у своєму кабінеті, — сказала вона з доброю усмішкою.

—     Доброго дня, Маріє Іванівно. Щось термінове?

—     Дмитро Костянтинович сказав, що це щодо твого навчання.

Я нахмурився і, сказавши, що обов’язково зайду до директора, пішов далі. Я якраз і сам хотів до нього зайти, але те, що й він хоче мене бачити, змусило мене трохи насторожитися. Усе ж таки тема дріб’язкова — напевно, про мої прогалини у навчанні. Але все одно чомусь кішки на душі шкреблися.

Підійшовши до кабінету, я з ввічливості постукав і, не чекаючи відповіді, зайшов. У кабінеті було двоє людей: Дмитро Костянтинович та барон Ігор Володимирович.

—     Я не вчасно? — запитав я, помітивши напругу на їхніх обличчях.

Барон пильно подивився мені в очі.

— Ні, Романе, ти саме вчасно. Ми щойно говорили про тебе.

— Справді? І про що ж?

— Та так, — барон махнув рукою. — Просто нам раптом стало цікаво, яким чином п’ятирічний юнак може використовувати магію старшого майстра, а можливо й вище.

Він сказав це таким зневажливим тоном, ніби йшлося про якусь дрібницю.

— Ви ж знаєте, яка в мене сила?

— Не тут! — гаркнув барон. — І не зараз.

— Гаразд, — я примирливо підняв руки. — Тоді, гадаю, немає сенсу пояснювати вам чому.

— Ти говориш так, ніби знаєш, яка в тебе сила, — скептично хмикнув барон.

— Знаю, — серйозним тоном відповів я.

— Що?! — в унісон вигукнули обидва магістри.

Ще з хвилину барон і директор стояли спантеличені, але барон опанував себе першим.

— Що ж, гадаю, зараз не час і не місце про це говорити. Дмитре, ти хотів дещо сказати Романові? — барон зробив рукою запрошувальний жест.

— Так… — неуважно промовив директор, дивлячись на мене вже зовсім інакше.

Вираз його обличчя нагадував той, який я сьогодні вже бачив у Ярослава Юрійовича.

Директор зібрався з думками, совгнувся на стільці й почав:

— Романе, ми вирішили, що ти навчатимешся менше, ніж звичайні… — він особливо наголосив на слові «звичайні». — …маги. У нас просто немає відповідних викладачів, які могли б тебе навчати. Відверто кажучи, майже вся навчальна програма тобі не підійде, тому тобі доведеться вчитися самостійно: пізнавати власну магію та створювати свої заклинання…

На цьому його перебив барон:

— Романе, тобі виділять землю й будинок на околиці Князівства, де ти зможеш тренуватися та пізнавати свою магію.

Відверто кажучи, слова барона мене приголомшили. Він готовий піти на таке заради мого розвитку. Круто. Я подумки потер руки, уявляючи себе чистокровним євреєм.

— І ще дещо: ти більше тут не навчатимешся.

— Але ж ви щойно сказали, що термін навчання лише скоротять?

— Дмитре, щит.

Директор, не ставлячи зайвих запитань, почав співучо читати заклинання, розмахуючи жезлом, немов диригент. Стіни кабінету огорнуло синє сяйво. Воно востаннє спалахнуло й розчинилося в повітрі.

— Тепер нас ніхто не почує, — запевнив директор.

Барон опустився так, щоб наші очі були на одному рівні. Для цього йому довелося сісти навпочіпки.

— Не можна, щоб хтось сторонній дізнався про твою магію. Те, що вона відрізняється від канонів, установлених Магічним департаментом, приверне зайву увагу й спричинить розслідування.

— Ваша шляхетносте, у мене є запитання, — обережно промовив я.

— Кажи, — він махнув рукою.

— Чому я маю приховувати свою силу?

Барон похмуро подивився на мене.

— Розумієш, Романе, є два шляхи.

Він підняв руку, виставивши вказівний і середній пальці.

— Перший, — він загнув середній палець. — Якщо Темна канцелярія пронюхає, що ми тебе приховували, на наші землі відправлять групу зачистки. Виріжуть не лише мій рід, а й усіх, хто хоча б трохи про це знав або перетинався з тобою.

— Другий.

Він загнув вказівний палець, сховав руку до кишені й уважно подивився на мене. Не відводячи погляду, барон дістав сигару. Кілька разів клацнула бензинова запальничка в золотій оправі. Запаливши сигару, він із насолодою затягнувся, а потім указав на мене рукою, у якій її тримав.

— По-доброму, я мав би одразу здати тебе Рюриковичу. Чорт його знає, навіщо йому людина з твоїми здібностями, але, за чутками, ти якимось чином можеш відкрити йому шлях до прориву на вищу, шосту ступень. Він уже років сто носом землю риє по всьому царству, намагаючись знайти іскру основи хаосу або людину, яка володіє такими ж здібностями, як ти. Щоправда, останнє видається майже неможливим, адже такі люди настільки рідкісні, що іскра хаосу, яка з’являється раз на десять тисяч років, звучить реальніше, ніж маг хаосу.