Глава 6

Обличчя барона було блідим як крейда, а його самого било дрібне тремтіння, і мабуть дракону одного представлення було замало, він розвернувся на друге коло і знову пролетів над дахом академії, але повільніше з викрученою на максимум аурою. Вікна затремтіли, зі стін посипалася штукатурка, один шматок, що відвалився від стелі, гримнувся на голову директору. Той лише встиг писнути, коли на нього впав чималенький шматок стелі. І насолодившись представленням, дракон улетів за обрій . Обидва магістри витріщалися один на одного, один не відрізнявся кольором обличчя від білої штукатурки на стіні, а другий, явно набивши непогану гулю, стояв із залишками бетону на голові. Благо що у магістра кістки сильніші, ніж у звичайної людини, і директору вдруге в житті це врятувало від дурної смерті.

—     Це той, про кого я думаю? — Тремтячим голосом промовив барон.

—     Це... Вельдора. — Відбиваючи дріб зубами, промовив директор.

Дракон виявився одним із монстрів, що населяють планету, як було помилково прийнято сотню років тому, мертвим. Легендарний дракон хаосу Вельдора. Вищий монстр п’ятої ступені.

Лікувальний корпус.

Я розплющив очі, на вулиці був полудень, у тілі відчувалася легкість, яка врозріз відрізнялася від того стану, що був у перше моє пробудження. Поруч стояла стара і товста медсестра, яка міняла крапельницю.

—     О, прокинувся-таки. — Старечим незадоволеним голосом сказала ця огрядна жінка і поспішила вийти з палати. Через кілька хвилин увірвався директор і лікуючий лікар. Лікар не допускав ще деякий час директора до мене, розпитуючи про стан і намагаючись підбадьорити мене. Він виявився дуже приємною людиною, з якою було приємно говорити, переконавшись, що я почуваюся добре, він дозволив директору підійти до мене.

—     Доброго дня, Романе. — Похмуро сказав директор, зовсім не намагаючись приховати свого настрою.

—     І вам доброго дня, Дмитре Костянтиновичу. — Мій голос, на моє здивування, пролунав спокійніше, ніж я почувався насправді.

—     Романе. — Обережно почав директор. — Ти можеш мені розповісти, що сталося в той день, коли тебе скалічило?

—     На мене скинули бомбу. — Не моргнувши оком, збрехав я.

—     Що?! — Натурально возопив директор. І зрозумівши, як він виглядає, почервонів від сорому. Помітивши мою задоволену посмішку, прокашлявся. — Знаєш, Романе, ти виглядаєш як кіт, який об’ївся сметани. — З кривою посмішкою сказав він.

Я розсміявся.

—     Я вам по секрету скажу. — Змовницьки прошепотів я. — Це насправді моє заклинання і я сам його вигадав.

Директор заливисто розсміявся, він сміявся, здригаючись усім тілом, наче почув найсмішніший жарт. Помітивши мій серйозний вираз обличчя, перестав сміятися і уважно подивився в очі.

—     Ти серйозно зараз? Сказав він витираючи сльози, що виступили.

—     Так, Дмитре Костянтиновичу, це правда. — Уже серйозним тоном сказав я. — Якщо не вірите, можу продемонструвати.

—     Не варто, Романе, принаймні не тут. Похмуро сказав він.

Він уже хотів був щось ще сказати, але я його випередив.

—     Дмитре Костянтиновичу, а що ви знаєте про драконів?

Директор так дивно на мене подивився, наче я запитав про щось дуже особисте. Він машинально потягнувся до гулі на голові, яка ще не пройшла, доторкнувся й ойкнув. Шиплячи від болю, він відповів запитанням на запитання.

—     З чого раптом таке запитання? — Незадоволено сказав директор.

—     Коли я був на грані свідомості після вибуху, я побачив силует дракона, тому й виникло подібне запитання. — Сказав я як є, не намагаючись нічого приховати.

Було видно , як у директора напружилися мускули на обличчі, а на вилицях заграли жовна, і він дуже уважно дивився на мене.

—     Можу припустити, що це міг бути легендарний дракон хаосу, вищий монстр п’ятої ступені Вельдора. Усі думали, його вже немає в живих, він уже два століття не з’являвся, але він досі згадується в енциклопедіях вищих монстрів, вважається, що він найсильніша істота на планеті з нині живих.

—     Вельдора? — Здивовано запитав я. — Ви багато знаєте про нього, Дмитре Костянтиновичу.

Я досі слабо  уявляю, з чого раптом директор так реагує на мої запитання. У той же час директор зовсім помрачнішав і відповідати мені не став. Замість цього він спробував розпитати мене про моє нове заклинання, але я й сам мав слабе уявлення про нього і про те, як я зміг додуматися сам створити повноцінне заклинання, та ще й таке руйнівне. Про те, що «Луна безодні» не була моїм єдиним освоєним заклинанням, я говорити не став, ще чого доброго директора інфаркт вхопить, а цього мені зовсім не хотілося.

Він ще намагався розпитати про деталі всього, що сталося, але, мабуть, помітивши моє небажання про це говорити, або ж вирішив, що я міг і забути деталі від шоку, пішов, побажавши мені якнайшвидшого одужання.

Після уходу директора почулися несильні три стуки. Поруч біля порога боязко стояла Настя, переминаючись з ноги на ногу. Не бажаючи розтягувати цю незручну паузу, я сказав:

—     Привіт, Настю. — Дружелюбно сказав я їй.

—     Привіт, Ромо, ти як? — Запитала вона писклявим дитячим голоском.

—     Вже краще, наскільки я знаю, магістр-цілитель постарався.

—     Ярослав Юрійович? — Захоплено запитала Настя.

Я знизав плечима.

—     Не знаю, Дмитро Костянтинович у деталі не вдавався.

—     Шкода. — Вона піджала губки. — Що з тобою сталося? Знаєш, уже багато чуток і легенд ходять пансіонатом.

—     І які ж? — Я скептично підняв брову.

—     Їх декілька. — Вона хитро посміхнулася. Я прижмурився, буравлячи її поглядом.

—     Кажи вже. — Не витримав я.

Вона задумалася.

—     За першою і найнуднішою тебе підстрелив танк. — Мої брови піднялися. — Друга вже трохи цікавіша: на тебе напали ворожі маги, ти, героїчно борючись, убив усіх, отримав травми, несумісні з життям, і помер. — Мої брови звелися разом, моє обличчя описувало нерозуміння подібної логіки. — І нарешті, третя, найцікавіша: тебя з’їв дракон, прожував і виплюнув. — З важним виглядом, якому позаздрили б імператори, заявила вона. У мене засмикалося око. Мабуть, пліткарів нашого пансіонату зовсім не бентежило, що я вижив. Хоча міг би й померти заради красивої легенди, а я, виявляється, так некрасиво й безцеремонно вижив. Я знову прижмурився, дивлячись на неї.