Глава 3

Коли я зайшов у будівлю, охоронець залишив мене, покинувши в гордій самотності. Поруч із входом була вахта. Помітивши її, я попрямував до бабусі, яка сиділа в кімнаті. Вона добродушно мені усміхнулася:

— Синку, ти заблукав? — запитала вона.

— Так… вибачте, я Роман… — Чорт, і саме в цей момент я не зміг згадати своє прізвище. Стоп, я ж його взагалі-то й не знаю! Але, на моє щастя, вахтерка мене впізнала.

— Зорегасов, чи що?

Після її запитання я витріщився на неї, як теля на нові ворота. Вона ж, не звернувши уваги на мій подив, сказала:

— Зараз у твого класу урок у сто першій аудиторії, іди швидше, заняття вже як двадцять хвилин іде. — Помітивши мій усе ще спантеличений вигляд, вона додала: — По коридору ліворуч, і, не доходячи до кінця, там буде сто перша аудиторія.

Я коротко кивнув і, подякувавши цій добрій та чуйній старенькій, рушив у вказаному напрямку.

Через пару хвилин пошуків я знайшов потрібну аудиторію, постукав і, не чекаючи відповіді, зайшов. Біля дошки стояв чоловік років сорока — Валентин Іванович. Він сердито кинув на мене погляд, але, мабуть, упізнавши, трохи пом'якшав, хоча в очах усе ще читалося невдоволення.

— Романе, чому ти запізнюєшся? — сталевим тоном промовив учитель.

Він не встиг додати ще кілька невдоволених слів в мою адресу, як руку підняла світловолоса дівчинка мого віку:

— Валентине Івановичу, не зліться так на Романа. Наскільки я знаю, він сьогодні був зі своєю мамою.

Перевівши погляд на мене, вчитель повністю втратив усю свою суворість.

— Гаразд, Романе, сідай, — трохи винувато сказав він.

Я зайняв перше-ліпше вільне місце. На лекції Валентин Іванович розповідав про те, як ми ініціюватимемо своє джерело як маги, і що на нас чекає після цього. Я трохи напружився, адже у мене не звичайна сила, а зі слів того Дракона — я такий один на весь видимий усесвіт, та й невидимий, напевно, теж. Що ж, сподіваюся, у мене не виникне проблем з ініціацією.

Увесь інший час вчитель розповідав нам про обов'язки мага і про те, наскільки це важливо. Це було, звісно, цікаво, але чогось надто захопливого я не почув. Після закінчення уроку ми вийшли з аудиторії. Коли я йшов коридором слідом за іншим натовпом дітей, до мене підбігла блондинка — та сама дівчинка, яка врятувала мене від невдоволених повчань Валентина Івановича.

— Привіт, Ром! Ну як ти? Як усе пройшло? — з цікавістю дівчинка подивилася на мене.

Я хотів було назвати її на ім'я, але ж я його не знаю! А запитувати, мабуть, було б дивно, адже ми, схоже, знайомі.

— Важко все пройшло, — сказав я, не заглиблюючись у подробиці, і просто знизав плечима.

— Що, все так погано? — з тривогою в очах продовжувала дивитися на мене світловолоса.

— Могло бути й краще, — так само коротко відповів я.

Раптом дівчинку гукнула одна з моїх однокласниць:

— Настю, Настю, йди-но сюди!

Після цього дівчинка, попрощавшись, швидко побігла до подружки.

«Так, запам'ятаємо: Настя, значить», — подумки зробив я зарубку в голові. Треба буде з нею ще поговорити. Далі було ще два уроки — Письмо та Читання. Ех, важко мені було навмисно робити корявий почерк і читати так само, як мої однолітки. Що ж, ніхто й не казав, що буде легко. Після закінчення занять я вирішив одразу ж попрямувати до місцевої бібліотеки, щоб дізнатися більше про цей світ. Дуже мені цікаво з'ясувати, що це за магія така, та й історію цього світу не завадило б вивчити.

Що ж, мабуть, довго приховувати свій справжній внутрішній вік я не зможу. Треба було тільки бачити витріщені очі бібліотекарки, яка побачила, які книжки я взяв: п'ятирічний малюк бере літературу, за якою навчаються середні та старші класи. З магії книжок було не дуже багато: основи магії, різновиди основ… Про основу хаосу я, звісно ж, нічого не знайшов. Мабуть, моє навчання проходитиме навпомацки, адже я, по суті, першовідкривач цієї стихії. Хоча в мене закрадалися думки про те, що за допомогою хаосу я зможу перетворювати його на інші основи. Все ж таки хаос — це першостихія, без якої неможливе існування всесвіту . Це цікава теорія, але вона нічим не підкріплена — це всього лише здогадки. А поки не настав час ініціації, у мене є час вивчити про магію бодай ази.

Історія Княжої Русі була дуже захопливою. Кордони Київської Русі були набагато більшими, ніж сучасної України. До складу держави входили Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Турово-Пінське, Полоцьке, Смоленське, Новгородське, Ростово-Суздальське, Муромо-Рязанське та Тмутараканське князівства. У сучасному адміністративному поділі це охоплювало майже всю територію України, більшу частину Білорусі, західні області Росії, а також окремі землі сучасної Польщі, Литви, Латвії та Молдови. Цікаво ще було почитати про те, як саме зміг зберегтися цей тип правління. Монархії в моєму світі були поодинокими випадками, але в цьому світі це було звичайною справою. На чолі нашої країни стояв дуже давній рід Рюриковичів, з чиєю силою рахувалися всі шляхетні роди і сусідні країни. Чого тільки варта двомільйонна армія в столиці, яка цілодобово готова за першою вимогою Царя стати в повну бойову готовність і приступити до виконання наказу, та тисячі вищих магів. Що й казати, один такий маг може стерти ціле місто з лиця землі — жахлива міць, що є воістину непохитною. За таке довге правління вони зміцнили свій авторитет і непорушність влади. Государем же був його величність цар Рюрикович Ярополк Степанович. Коли я глянув на його дату народження, мої брови поповзли вгору, а очі ледь не випали з орбіт.

— Йому ж майже п'ятсот років! — вигукнув я у себе в голові.

Голос бібліотекарки наздогнав мене, вириваючи зі сторінок книг.

— Романе, ми зачиняємося, — пролунав скрипучий старечий голос жінки.

Я коротко кивнув, узяв свої книжки й попрямував до місцевого гуртожитку. Моя кімната була двомісною, жив я із сусідом Артемом.

— Ромо, ти де був? — збудженим голосом запитав Артем. — Тут уже чутки ходять, що тих, хто не ініціюється, з ганьбою виженуть із нашого пансіонату.