Глава 13

Імператорський палац гудів: вперше за десять років до нього мали прибути троє з чотирьох княжих родів, яких поза очі називали знехтуваними. І тільки один рід залишився без запрошення — точніше, всі так думали. Правда ж була трохи іншою: просто цей рід не міг відправити представника. Але він був чи не ключовою постаттю в майбутніх переговорах.

Ходили різні чутки. Багато хто думав, що Імператор остаточно вирішив оголосити представникам цих родів про втрату ними статусу великих. Інші говорили про те, що вони змогли домовитися і їх повернуть до двору. Але правду знало небагато довірених осіб, від того в палаці Імператора чутки ставали все більш дикими й божевільними. Ось тільки Імператору на це було абсолютно плювати: вперше за довгий час він почав діяти. Тягнути довше не було сенсу, інакше позиції навколо двору будуть втрачені і без кривавої бійні не обійдеться. Великий князь Урик ді Куц, кажуть, ходив схожий на грозову тучу, яка готова обрушитися гнівом на будь-якого невдаху, що перетне йому дорогу.

Ось тільки Емілія всі ці події сприймала опосередковано. Її життя після повернення з князівства Ардрасар увійшло у звичне річище. Майже весь час вона приділяла двом речам: тренуванням із Даром та зброєю. І друге, що тепер їй здавалося навіть важливішим за особисту силу, — це знання. Вона просила людей діда навчити її всьому, починаючи з того, як влаштовано постачання й розподіл ресурсів у їхніх володіннях, до того, як правильно вести тактичну війну і які переваги на полі битви найважливіші.

Князь Діаріус був би дуже радий таким старанням онуки, якби не розумів, через що вона так змінилася. Хоча навіть він не міг не погодитися з тим, що знання, якими дівчина вирішила оволодіти, дуже корисні. Все більше часу вони проводили разом, обговорюючи справи їхнього роду; він почав давати їй завдання, над якими вона шукала відповідь. І іноді її світла голова вигадувала рішення, до якого старий князь сам дійти б не зміг.

Єдине, на що відволікалася Емілія, — це була принцеса. Вона намагалася приділяти якнайбільше уваги старій подрузі. І зараз якраз був такий момент. Вони домовилися зустрітися і провести час в Імператорському саду, обговорити плітки при дворі та поговорити на інші теми.

Емілія прибула до призначеного терміну і вже хвилин п’ять стояла й чекала на принцесу. Але це в їхній парі вже давно стало нормою: приходити вчасно донька Імператора ніколи не вміла. Для цього була безліч причин, але головною завжди був її батько. Щойно її бачили — одразу намагалися поговорити і вивідати важливу інформацію. А у зв’язку з останніми подіями бідолашну принцесу мучив кожен аристократ, якого вона зустрічала на шляху.

— Еміліє! Пробач за запізнення. — Нарешті на обумовленому місці з’явилася і принцеса.

— Мізаріс, можеш не вибачатися. Я вже давно звикла до твоїх запізнень і розумію їхню причину. Скількох ти зустріла, поки дісталася? — Дівчина усміхнулася подрузі, вона була дуже рада бачити світловолосу красуню.

— На щастя, тільки трьох. Інакше ти чекала б на мене до завтра. — У відповідь принцеса теж не змогла стримати усмішку. До таких речей простіше ставитися з гумором, інакше стає зовсім тоскно.

Дівчата обмінялися вітаннями й вирушили вглиб парку. Хоча він і знаходився на території палацу, принцесу все одно супроводжувала пара обдарованих. І раніше на Емілію це тиснуло: їй здавалося, що в разі потреби вони можуть напасти і на неї. Ось тільки тепер за її спиною завжди знаходився Грандс, і нехай дівчина вже звикла й не помічала його присутності, але її впевненість піднялася на зовсім новий рівень. Вона знала, що в разі потреби її вбережуть.

— Я давно тебе хотіла запитати. Який він — князь Дисар арк оф Ардрасар? — Дівчата якраз розмістилися на лавочці біля свого улюбленого ставка. І Емілія чекала на чергову розмову про вбрання і про те, як принцеса втомилася від постійних розпитувань аристократів. Ось тільки запитання принцеси прозвучало як грім серед ясного неба.

— Звичайний аристократ, гарна зовнішність, але ще дуже молодий. Таких багато при дворі. — Емілія брехала, адже в її голові образ молодого княжича був зовсім іншим. Але розповідати, яким вона його бачить, дівчина бажання не мала. Для нього ж краще залишатися звичайним в очах придворних, інакше в ньому можуть відчути загрозу.

— Ти мені брешеш, подруго. Я ж бачу зміни, які відбулися з тобою після поїздки. Ти стала іншою. Спочатку мене це налякало, але чим більше я з тобою спілкуюся після повернення, тим більше розумію, що ти просто виросла. Ти тепер по-іншому дивишся на світ. — У голосі принцеси відчувалася задумливість. А Емілія плуталася в думках: якщо принцеса звернула на це увагу, то й інші придворні можуть помітити. І тоді почнеться пошук причини, а це може зашкодити Дисару.

— Не хвилюйся. Ти думаєш, що я думаю тільки про вбрання і скаржуся на придворних. Така недалека принцеса, яка ніяк не може награтися в дитинство. — У голосі принцеси не було образи, вона просто констатувала, і дівчина не могла не погодитися з її словами. Вона і справді так думала про свою подругу.

— Ось тільки ти не права. На відміну від тебе і твоїх нових інтересів, які з’явилися після поїздки, я вже давно стежу й учуся, як потрібно керувати Імперією. Мені давно було незрозуміле рішення батька, яке відсторонило найвідданіших аристократів від трону. Я завжди знала правду про те, що він не маріонетка бабусі, і не розуміла справжньої причини. Якщо бути чесною, то в нашій парі дурненькою подругою завжди була ти. Я ж, коли спілкувалася з тобою, просто відпочивала від усього, що клубилося в моїй голові. — Емілія не знала що відповідати, слова принцеси її образили, але якщо замислитися, вони були правдиві. На всіх бенкетах, які проводилися в палаці, принцеса спілкувалася з безліччю аристократів. І завжди знала, чим вони займаються і яке становище в суспільстві отримали. Вона знала, як можна похвалити будь-кого з них за те, у чому вони досягли успіху.

— Ти не злися, просто так склалося. У мене немає братів чи сестер, які могли б успадкувати трон. Ось і вчили мене з самого дитинства.