Глава 11

Якщо хтось мені скаже, що ранок може бути чудовим, то я плюну йому в обличчя. Нахабне сонце пробивалося навіть крізь заплющені повіки й не давало нормально поспати. У голові було порожньо, а все тіло здавалося жахливо ватяним і боліло.

Енергетичне виснаження — сам собі визначив діагноз. Ще й тижня не минуло, як я минулого разу витратив усю свою енергію, і ось знову я це роблю. Картати самого себе було марно, але я щиро попросив Бога, щоб моя мама про це не дізналася. Інакше навіть у вільному місті мене знайдуть і змусять вирушити додому під благородним приводом захистити мою тушку від мене самого.

До речі, а що ж учора сталося і чому наш загін ще не виїхав? Зазвичай ми намагалися вирушити якнайраніше. І тут, наче я торкнувся греблі, яка весь цей час стримувала спогади, її прорвало. Різко розплющивши очі й одразу зажмурившись від яскравого світла, я почав розбиратися в тому, що пам’ятав.

Значить, вампірка мене не вбила, а зробила зі мною дещо інше. Приємне, звісно, але виходить, я зрадив Емілію? Чи уві сні не рахується? Та й взагалі, у нас же фіктивні заручини, думаю, якщо ніхто не дізнається, то вона не буде проти. Ось тільки чомусь я був упевнений: якщо дівчина дізнається, то мені відірвуть голову. Але буду чесним бодай із собою: воно того вартувало, такого я в житті ще не відчував. Проте, оскільки дівчини поблизу я не відчував, то думаю, повторити наживо у нас це навряд чи вийде.

Свідомість видавала лише образи: усе, крім того, що було уві сні, стало нечітким і якимось мутним. Я не міг згадати нашу розмову, хоча точно знав, що вона була. І я не міг згадати, що сталося і чому я втратив усю свою енергію.

Почухавши шию і навіть не звернувши на це уваги, я почав підніматися. Треба перевірити своїх людей, можливо, їм потрібна допомога. Хоча в мене й була впевненість, що з ними все добре, але чому?

Я точно знаю, що по мене прийшла вбивця. Чому вона мене не вбила? Що ж я зробив? І чому в мене стійке відчуття, що з нею ще будуть проблеми? Щоправда, коли починаю про це думати, то думки скочуються до переваг, і проблеми стають завданнями, які потрібно буде вирішити. А за вирішення завдань належить нагорода. Ось знову все зводиться до проведеної ночі — ото вже цей підлітковий організм.

На галявині, де ми влаштували привал, було тихо. Майже. Якщо не рахувати купи чоловіків, що сопли та хропли, дуже радісно посміхаючись уві сні. Мене від цього така лють пробрала: я-то поспати нормально не зміг! І взагалі, вони мали мене захищати. Я, звісно, впевнений, що проти моєї нічної гості в них шансів не було, але від мого стусана їх це не врятує. Хоча ні, краще облити командира загону холодною водою. Думаю, після такої побудки він усім влаштує «солодке» життя. Крім мене, зрозуміло.

Струмок ми виявили ще вчора, і це було однією з причин, чому я прийняв таке рішення. Якби по воду довелося йти далеко, то мені було б просто ліньки. А так, як то кажуть, зробив капость — серцю радість. Чи, можливо, причина мого жахливого настрою криється в іншому?

Звісно в іншому: я почувався покинутим через те, що красуня зникла й явно сплутала мої спогади. Ще й через виснаження мені було фізично жахливо погано. І як цвях у труну мого настрою — я відчував провину перед Емілією.

Саме такі думки були в моїй голові, коли я перевертав казан, повний холодної води, на командира загону. Вибачте, хлопці, але я княжич, і в мене поганий настрій — можу побути мерзенним аристократом бодай трохи.

Як же багато нових лайливих слів я почув! Не знав, що мої особисті воїни раніше були вантажниками. Чи є представники інших професій, у яких такий великий запас лайки?

— Як це розуміти? Чому весь загін ще спить? Де вартові?! — поки він приходив до тями, я вирішив спрямувати його гнів у правильне річище. Бо як обдарований він сильніший за мене і міг ненароком прибити. А так — я у своєму праві, він винен.

— Прошу вибачення, пане, зараз розберуся! — воїни навколо продовжували спати навіть після таких криків, і думаю, якби він не був такий злий, то це б викликало у нього якісь підозри. Але всі ми люди: коли ми злі, то частіше спочатку робимо, а потім думаємо. Які копняки він видавав загону і які тільки піруети вони після цього не виконували! А я стояв і потирав руки. Подумки, звісно. Ще й бонусом стало поповнення мого словникового запасу, звісно ж, лайкою. Але суті справи це не змінює.

Поки командир мого загону лицарів займався самосудом і роздавав завдання, я просто відпочивав. Сил було дуже мало, енергії в тілі просто не залишилося, і всі потоки всередині мого тіла були в жахливому стані. Не розумію, що саме вчора сталося, але здається, я вчергове не розрахував свої сили.

Ось тільки нехай моє енергетичне тіло й перебувало в жахливому стані, все ж воно змінилося. Чим більше я намагався розібратися, тим ясніше розумів: не знаю, як це сталося, але я прорвався на п’ятий ранг Дару. Тепер моя основа була набагато щільнішою. Мені потрібно буде витратити ще море енергії, щоб її відновити й привести до ладу, але я став сильнішим. Це було дивовижно і стало б найбільшою подією, якби не один нюанс. Артефакти повелителя бурі теж змінилися: тепер вони сіяли як частина моєї аури й нагадували кокони. Ми стали єдині, ось тільки запитань від цього в мене побільшало. Тепер, посилаючи в них енергетичний імпульс, я відчував відгук, наче мені хтось відповідав.

Про такий феномен я не чув. Що ж вони таке — артефакти минулого? Але поки відповідей я отримати не можу, а отже, можна відкласти це питання на потім. Зрештою, чому сніданок ще не готовий? Я тут усіх врятував, а мене чомусь змушують чекати на їжу!

Але моя лють виявилася цього разу невиправданою: сніданок уже готувався. Воїни, відчуваючи свою провину, виявляли неабияке завзяття; кількості їжі, що одночасно готувалася, було достатньо для бенкету за князівським столом, а не сніданку в поході. Та мені було гріх скаржитися, шлунок і так уже почав співати серенади. Тож як тільки їжа приготувалася, я одразу приступив до поглинання.