Глава 4

Як винуватець заходу і княжич, я прийшов до зали одним із перших, у компанії з матір'ю та найближчими людьми. Величезний банкетний зал замку був прикрашений у кольори моєї родини — білий та чорний. Чорний, як грозові хмари, а білий — колір істинної блискавки. Так свідчили легенди; до істинної блискавки мені було ще далеко, мої розряди мали жовтуватий колір. Купа слуг готувалися до прийому гостей на своїх місцях, тримаючи таці з напоями та легкими закусками. Безліч столів по периметру зали були заставлені їжею та напоями — вишукана кухня, яку міг дозволити собі не кожен аристократичний рід. Ми могли, щоправда, користувалися цим рідко. Їжа — це насамперед їжа, а не показник статусу. Але на прийомі все має бути за вищим розрядом — це як показник того, що наш рід усе ще сильний і багатий.

Окремо можна було виділити стражу, яка займалася охороною заходу. Їх було не так багато, якщо не знати, що у спеціальних приміщеннях чергують загони швидкого реагування. Усе-таки збір аристократів в одному місці — це ризик; у багатьох із них іде холодна війна або інший конфлікт. І ми як господарі прийому маємо забезпечити захист: якщо хтось сьогодні помре, то це ляже тавром на наш рід. Винятком можуть бути лише дуелі між двома аристократами, але навіть у них намагаються не доводити до крайнощів.

Спеціальний поміст із гербом сім'ї, біля якого ми з матір'ю і стояли, був місцем, через яке мали пройти всі прибулі. Привітати нас і відзначитися про своє прибуття — я не дуже заглиблювався, навіщо це потрібно, але якщо на цьому вечорі хтось не підійде до нас, то це буде розцінено як вища неповага й нехтування нашим родом. Наскільки я пам'ятаю, раніше таким чином оголошували війну.

Щойно все було готово, почали впускати гостей. Глашатай зачитував титули та імена прибулих, після чого відчинялися двері. Намагалися не робити великих перерв, оскільки прибуло сьогодні досить багато гостей і запрошення всіх могло затягнутися. А аристократи — люди не найтерплячіші за своєю натурою.

Але вслухатися, кого впускають, мені стало вже ніколи: щойно зал почав наповнюватися, до нас пішли гості. І почався калейдоскоп облич: аристократи зі своїми супутниками, зазвичай це глава роду, дружина, діти, якщо вони були. Іноді додавалися наближені слуги або родичі.

Радувало тільки те, що поки з нами просто віталися, розмови вестимуться пізніше, а то стояти на одному місці й спілкуватися з кожним, хто підходив, було дуже важко. Серед тих, хто до нас підійшов, були здебільшого нижчі аристократи, які розуміли, що в залі їм приділити часу ми не зможемо. А відзначитися й привітати нас вони зобов'язані. А ось представники старших родів уже будуть підходити до нас під час самих урочистостей — там і вестимуться важливі розмови.

Нарешті потік тих, хто входив, закінчився, і мама жестом вказала мені йти за нею. Як я розумію, відкладати розмову з моєю майбутньою дружиною вона не має наміру. А план того, як мені виплутатися з цієї ситуації, у мене так і не з’явився. Сподіватимуся, що Емілія буде теж проти, і ми зможемо відстояти свою незалежність. І перші передумови цього я почув ще на підході.

Лавіруючи між аристократами й посміхаючись їм, ми цілеспрямовано просувалися до дуже екстравагантної пари людей, які про щось сперечалися. З боку, з якого ми йшли, я зміг розгледіти тільки того, хто стояв далі. І якщо бути чесним, то трохи злякався: це був чоловік років п’ятдесяти, із сивим, майже білим волоссям і бородою. Але справило на мене враження інше — зріст понад два метри й ширина плечей удвічі більша за мою. Хоч я ніколи й не був дрібним, а тренування зробили мою постать ще більшою. Але тепер, побачивши перед собою таку людину, я зовсім інакше поставився до вислову «здоровий як шафа». Та мені здається, шафа поряд із ним здаватиметься тумбочкою — перебільшую, звісно, але мужик і справді здоровий.

Тим паче кумедно виглядала ситуація, коли я розгледів його супутницю. Вона стояла до мене спиною, але це явно була молода дівчина, і вона вичитувала мужика. Час від часу навіть тупала ніжкою. Сукня небесно-блакитного кольору й русяве волосся, що спадало з плечей, точена фігура з приємними округлостями нижче спини... Ну, загалом, якщо спереду все так само симпатично (я про обличчя), то явно розбила вона не одне чоловіче серце. І я, здається, здогадуюся, хто перед нами — саме до них ми й тримаємо шлях. Що не може не радувати, і я зараз не про те, що моя можлива дружина красуня. Я про те, що вона, здається, теж не рада цій ідеї, і шанси на те, що вона буде проти заручин, зросли. Можна навіть почути їхній діалог, і він вселив у моє серце ще більше радості.

— Діду! Ти мене не змусиш, я не виходитиму заміж за якогось малюка! Нехай він хоч тричі майбутній князь! Я сама виберу, за кого і коли вийду, інакше я взагалі втечу!

— Внученько, це просто формальність. Я ж тобі казав. Може, він взагалі тобі сподобається і...

— Хто мені сподобається?! У нього ще молоко на губах не висохло! А раптом він потвора? Чи, може, слабак, що ще гірше! — Можливо, краще б я цього й не чув. Звісно, добре, що вона так категорично налаштована, але прикро про себе таке чути.

— Мій син наче не потвора і точно вже не слабак. Але, здається, у нас усе йде не так гладко, як планувалося? Так, Діаріусе? — Моя мати вирішила позначити нашу присутність, а мені так хотілося дізнатися, як іще мене ображатимуть.

— Ой, пробачте, княжно. — Емілія — а тепер сумнівів бути не могло — розвернулася й вклонилася. Так, етикет у аристократів у крові. Ось тільки збентеження приховати вона не змогла й залилася фарбою по самі вуха. А спереду все виявилося навіть кращим, ніж я міг уявити. Дуже вродливе обличчя й сіро-зелені очі, біла шкіра, червоні губи — загалом, мрія. Ось тільки погляд і те, як вона себе тримає, одразу видає роки тренувань. Ще й її ранг у такому молодому віці... Певно, дівчинка з характером, і примушувати таку до того, чого вона не хоче, буде дуже складно. А оскільки її бажання, а точніше — небажання збігається з моїм, то шансів у старшого покоління дуже мало.