Глава 3

Рух — це життя, такий вислів був у моєму минулому житті. Але мені здається, його придумали люди, які ніколи не жили в замках. Спускатися й підніматися кам’яними сходами щодня — не найприємніше заняття. Зараз навіть при підйомі я не відчував труднощів: сильне тіло, наповнене Даром, не сприймало це як навантаження. Але коли я тільки злився з цим тілом, то не раз прокляв ці сходинки. А зараз, спускаючись до малої обідньої зали зі своєї кімнати, я був навіть радий: є ще трохи часу побути наодинці. Все частіше мене відвідували думки про те, наскільки сильно я змінився. Застигнувши біля панорамного вікна, я визирнув із замку й задивився на краєвид, що відкрився переді мною.

Алькорт, центральне місто мого князівства, вражав розмірами та красою. Сотні, якщо не тисячі будинків, парки, якими так люблять гуляти закохані пари, площі з фонтанами, що заворожували кожного приїжджого. Вічно живий і гамірний ринок зі своїми законами та дуже смачною випічкою. Таверни й ресторани, а головне — люди, які ходили вулицями міста. Все це — моє, і я маю це захищати. Коли з’явилася ця думка? Я навіть не можу згадати. Тільки нещодавно я зміг подивитися на свої справжні почуття і був шокований тим, що відчував до цього місця, — ніби сама кров говорила зі мною і змушувала любити все це. Якщо постане вибір — моє життя чи життя князівства, я виберу князівство. Ніколи не був добрим і тим паче не вважав себе героєм, але проти цього бажання захищати я був безсилий.

Ще на самому початку мені давали читати книги про великих людей минулого, і багато хто з них закінчував погано. Здебільшого героїчно вмирали — у цьому світі занадто багато небезпек. Я читав, як великі Імператори минулого в момент, коли Імперія мала пасти, йшли в атаку на ворога й надихали людей. Вони билися попереду й помирали, але Імперія жила, і кожен пам’ятав ім’я того, хто дав їм можливість жити. Тоді була думка — що за дурість, Імператор має командувати, його життя вище за життя інших. Так думали глави держав мого минулого світу, але тут усе було навпаки: якщо ти вищий аристократ, то твоя сила — це люди, які в тебе вірять.

Все, досить сумних думок. Ще раз поглянувши на місто з вікна, я продовжив свій спуск. Живіт почав співати серенаду про те, що пора вже й поснідати.

Нарешті переді мною відчинилися двері до «святая святих» — малої обідньої зали. Тут споживали їжу тільки найближчі родичі та слуги, якщо вони наближені до роду. Тут можна було поговорити просто й по справі, без усіх тих, хто міг «випадково» почути таємниці роду. Колись за цим столом збиралися десятки людей, які вершили долю князівства, а іноді навіть усієї Імперії. А зараз за величезним дерев'яним столом було розставлено прибори лише на двох. Я і моя мама — друга мати, яку я знав, але від того не менш важлива; за час у цьому світі вона довела свою любов. А я не міг уже по-іншому до неї ставитися — нехай я пам'ятав себе іншого, але тут саме вона дала мені життя. Та й ніжність, яка була в її очах, не можна було не помітити: вона любила мене, а я її.

Найчастіше ми їли з парою наближених слуг, але сьогодні всі вони були зайняті й готувалися до такої важливої події. Тож поїмо вдвох.

Сівши навпроти неї, я замилувався. За весь цей час так і не дізнався, скільки їй років, та це було й не так важливо. Для її шостого рангу, будь їй і сотня — різниці ніякої, але з розмов серед слуг я зрозумів, що мама в мене молода. Та й батько теж.

Вольове обличчя, сірі дуже живі очі та русяве волосся — на вигляд років двадцять п’ять. Красуня, одним словом. Батькові пощастило, і як він міг потрапити в полон і залишити такий скарб наодинці? Я, звісно, жартую, але за ці роки пара пропозицій руки та серця матері надходила — а вона заміжня! Та ще й батько на восьмому ранзі, і коли його звільнять, то, думаю, він буде дуже незадоволений усіма її залицяльниками.

Але мама дала всім зрозуміти що їм не раді, а багатьом особливо нетямущим — ще й у дуже грубій формі з тяжкими тілесними в окремих випадках. Загалом, слабкою жінкою язик не повертався її назвати. Ходили чутки, що батько з нею в якомусь поході познайомився. Мовляв, був трохи нечемний у своїх залицяннях і теж отримав, проте його це не зупинило, і з’явився я. Чутки, швидше за все, але звучить кумедно й дуже мило, мені подобається.

Їжі за столом багато як для двох, але водночас не занадто. Кажуть, аристократи навіть на одного виставляють собі мінімум десять страв: їдять одну, а решту — в помиї. Марнотратно й дуже дурно, особливо якщо люди в їхніх володіннях голодують. Але таким чином дуже швидко поголів'я дурних аристократів скорочується. Адже завжди може народитися обдарований геній, який пригадає все, що з ним чинили.

Їли мовчки — теж одне з негласних правил сім’ї, всі розмови після їжі, навіщо псувати апетит. Тож насолодитися їжею і вгамувати голод у мене вийшло. Тільки думки різні лізли в голову, одна прямо була дуже наполегливою. П’ятнадцять років — це вже дорослий вік, а через небезпеки, які чекають на обдарованих у цьому світі, прийнято дуже рано одружуватися. І мама вже не раз заводила цю розмову: як я ставлюся до шлюбу за розрахунком і чи розумію я, що мені цього не уникнути.

Не уникнути, тому що дозволено багатоженство, і я можу знайти собі одну кохану, але пару ще для політики взяти доведеться. І в цьому є логіка, але одружуватися в п'ятнадцять я точно не збирався, тим паче за розрахунком. Те, що ми зараз будемо говорити саме на цю тему, було видно з того, наскільки напружена мама. Ця розмова вже кілька разів починалася, і щоразу була присутня її серйозність і те, що ми були тільки вдвох.

— Дисаре арк оф Ардрасар, прийми мої вітання — сьогодні ти став дорослим, сину! І як дорослому тобі пора приймати виважені рішення на благо роду! — А я казав. Так вона могла почати тільки в тому випадку, коли я абсолютно проти її пропозиції. А абсолютно проти я був лише з однією пропозицією за всі ці роки. Ну добре, мамо, в цю гру можна грати й удвох.