Пролог

Підвал замку ніхто й ніколи не назвав би затишним місцем, але сьогодні перебувати на підземному поверсі було ще неприємніше. Проте двоє людей все одно прийшли для розмови саме сюди. Якби хтось побачив їх з боку, то неодмінно вирішив би, що це змова. Втім, розмовляли й так дві найвпливовіші людини Імперії.

— Імператоре, навіщо ви покликали мене до палацу? Невже я став настільки неугодним короні, що ви вирішили остаточно знищити мій рід?

Першим заговорив чоловік із волоссям кольору воронячого крила. У кожному його русі відчувалася небезпека хижака, а погляд чорних, як вугілля, очей, здавалося, бачив людей наскрізь.

— Алькарне, сьогодні я покликав тебе лише як свого старого друга, з яким ми пройшли безліч випробувань.

Другий чоловік заговорив, одразу визначивши напрямок бесіди. На відміну від свого співрозмовника, він мав світле волосся, але в ньому так само відчувалися влада та загроза. Двоє друзів, які не спілкувалися довгих десять років, і всі довкола вважали, що вони стали непримиренними ворогами. Два найдавніші роди Імперії: один — імператорський, а інший — на чолі найсильнішої аристократичної родини. Так було раніше, і всі давно чекали, що залишитися має лише хтось один.

— Тоді навіщо, Дарсе, ти мене запросив? Я думав, що наша дружба скінчилася тієї миті, коли твоя мати вирішила, що я можу стати твоїм суперником і захопити трон.

Небезпечні, але правдиві слова. Багато хто докоряв Імператору тим, що ним маніпулює матір, проте ці слова зазвичай звучали лише за його спиною. Сказати таке в обличчя володарю до цього моменту не наважувався ніхто.

— Будь на твоєму місці хтось інший, я б сприйняв це як образу. Але ти, як завжди, прямий зі мною, і за це я цінував тебе завжди. Шкода, що останніми роками я не міг прийти до тебе за порадою, — з усмішкою та сумом промовив Імператор. Ці слова для Алькарна важили більше за все, що сталося за ці десять років.

— Я знав, що ти не такий простий, як вважають інші. Твоя мати могла плести інтриги, але ти зобов’язаний був усе це розуміти. Тоді дай відповідь: чому ти дозволив прибрати всіх вірних тобі людей і майже розвалити Імперію? — з більшою злістю, ніж вимагалося, промовив темноволосий аристократ. У його словах відчувалася особиста образа на старого друга.

— Моя мати хотіла розвалити Імперію, адже її видали за мого батька з розрахунку. Політика і нічого більше. Мета — знищити країну, не дозволивши їй стати чимось більшим, — буденним голосом відповів Імператор, ніби говорив про щось дріб’язкове, а не про долю цілої держави.

— Чому ти такий спокійний? Їй це вдалося! Імперія не має тієї сили, що була десять років тому, ти оточений прихвостнями інших країн. Впливові аристократи бачать у тобі слабака і більше не підуть за тобою.

— Імперія слабша, ніж була десять років тому, це правда. Але окремі аристократи, які вірні Імперії, стали сильнішими. У кожного своя армія, адже вони готові до того, що я піду на них через примхи моєї матері. Ми зараз більше схожі не на Імперію, а на збіговисько маленьких країн. Але всі вони живі, як і ти, бо поодинці ми слабкі. Якби я цього не зробив, Імперію втягнули б у війну і знищили, — як щось само собою зрозуміле промовив Імператор, змусивши друга замислитися.

— Не розумію. Десять років тому у нас було військо, яке відбило б удар загарбників. Тепер його немає.

— Ти помиляєшся. На нас би напали з усіх боків, і шансів би не залишилося. Імперії не дали б часу стати по-справжньому великою. Так, військо у нас було порівнянне з ворожим, але у нас немає геніїв.

— У нас багато обдарованих і є генії! Зараз в Імперії вісім осіб досягли восьмого рангу, близько двадцяти на сьомому ранзі і сотня на шостому! — з гордістю, ніби сам виховував кожного, сказав Алькарн.

— Не знав. Мені доповідали лише про трьох восьмого рангу. До речі, вітаю з проривом, — усміхнувся Імператор. — В імператорському війську лише один досяг восьмого рангу, і він став генералом. Але десять років тому у нас не було жодного одарованого такої сили. Ми б програли.

Імператор виглядав абсолютно спокійним. Тільки зараз до його співрозмовника почала доходити істина. Темноволосий аристократ несподівано посміхнувся: його друг залишився таким же розсудливим, як і під час їхніх спільних мандрів. Останні десять років він не міг зрозуміти, чому Дарс змінився. Ідеаліст, яким він був завжди, зник, а на троні сиділа маріонетка — так думали всі. Але Алькарн знав, що його друг любить країну і всьому має бути причина.

— Значить, це був твій план? Зробити Імперію сильнішою, але щоб вороги вважали її роз’єднаною та безпечною?

— Так, це частина плану. Але мине ще багато часу, перш ніж ми зможемо щось змінити. Без тебе я не впораюся, тому й покликав тебе. Моя мати разом із поплічниками інших імперій хочуть добити нас. Вони вимагають війни. І першим кроком до неї вони хочуть отримати твою голову.

— Я маю померти заради Імперії? — спокійно запитав Алькарн.

— Вони кажуть, що тебе треба прибрати, бо ти заважаєш об’єднанню. Але твоя смерть не допоможе. Ти один із геніїв, які мають захистити цю країну. Якщо ти помреш, почнеться громадянська війна, яка знищить усе, що я створив.

— Тоді що? Як я розумію, ще зарано для відкритого об’єднання.

— Я б ніколи не наважився тебе вбити. Ти мій єдиний друг, я вважаю тебе братом. Не по крові, а по духу, — несподівано щиро сказав Дарс.