Глава 12

Корчі під ногами заважали швидко бігти, кілька разів мені здавалося — ще трохи й я покочуся сірою землею в черговий яр, яких було повно в цьому лісі. Але, мабуть, удача була на моєму боці, і я не скрутив собі шию, поки біг до табору. Виявилося, що ми хоч і почули звуки битви, але були не так близько, ще й безліч перешкод заважали, тому на відрізок у сто метрів довелося витратити хвилин п'ять.

Та нарешті я побачив світло вогню й силуети, ще удар серця — і я вирвався з-під крон дерев на галявину, де ми розбили табір. Перше, що постало переді мною — це волохата спина, яка схилилася над одним із мисливців, що залишалися в таборі. Зволікати було не можна, і я відразу завдав удару, меч розпоров шкіру, і істота вигнулася, відчепившись від своєї жертви. По тому, як здималися її груди, я відразу зрозумів — ще жива. Але вона не боєць, свідомість уже покинула її, сподіваюся, до кінця сутички протягне.

Тим часом морда чудовиська вже повернулася до мене, мабуть, воно вирішило знайти кривдника, яким я і був. Паща вовча, а от тіло схоже на гуманоїдне, хоча теж вкрите сірим хутром. Жовті очі крізь повіки дивляться на мене з бажанням розтерзати, а з іклів, що стирчать із пащі, капає слина й кров.

Рана на спині не завдавала йому незручностей, як мінімум швидкості руху воно не втратило, я заледве встиг ухилитися від його кидка. Зуби майже зімкнулися на моєму стегні, і тільки рефлекси, розвинені роками, дозволили цього уникнути. Відхід убік і удар меча відбили бажання у мутованого вовка на мене нападати. Я отримав пару миттєвостей на відновлення дихання, виявилося — тіло все ще слабке після полювання, і біг воно перенесло важче, ніж мало б.

Часу вистачило на те, щоб звернутися до дару й відчути відгук. Але закликати силу не вийшло — занадто мало енергії залишилося в джерелі. Тільки по пальцях пробігла блискавка, і я зрозумів, що сил вистачить у найкращому разі на одне застосування дару. Може більше, але слабше, що призведе до повного висушення джерела. Такий варіант мені не підходив, для захисту точно варто залишити трохи сил.

Поки думки летіли в моїй голові, я продовжував тримати погляд на противнику, чудовисько приготувалося до нового стрибка. Я вихопив кинжал іншою рукою і приготувався: щоб захистити руку, моїх сил вистачить, значить — потрібно піти на ризик.

Силою волі я оточив енергією дару руку і, коли вовк кинувся на мене, встромив йому кинжал у відкриту пащу. Лезо пробило піднебіння й увійшло в мозок, рука сіпнулася й віддала болем від сили удару. Нехай від ран мій дар уберіг мене, але зімкнута на руці паща все одно віддала неприємними відчуттями.

Перший готовий. Озирнувшись навколо, я зітхнув із розумінням: цей день не хоче закінчуватися від слова «зовсім».

Увесь табір був наповнений такими ж істотами, якщо уявити масштаб — їх було не менше п'ятдесяти особин. Навколо велася битва, ми виявилися останнім загоном, який прибув у табір, і, мабуть, якраз вчасно. Багато молодих мисливців були поранені й відбивалися з останніх сил, я бачив пару тіл, які лежали, і сподіваюся — просто їх не стали добивати до кінця битви. Якщо ні, то місто після першого полювання втратить пару хороших хлопців, може не всі з них були найкращими, але в майбутньому на захист міста вони б стали. Ладно, не час для роздумів, пора працювати.

Вибравши чергову ціль, яка загнала в кут молодого хлопця з русявим волоссям, я знову завдав удару. На цей раз я не поспішав і вклав усі сили свого тіла, влучивши в шию. Цей удар виявився набагато результативнішим, і тварюка загубилася в просторі, а молодий мисливець за допомогою дару закінчив битву. Щоправда, надміру криваво: навколо нього спалахнув дар, і земляні шипи насадили тушу чудовиська, як кілки. Тушу чудовиська розірвало на частини, окропивши нас в’язкою кров’ю темно-червоного кольору.

Після такої атаки обдарований упав і, мабуть, уже не планував продовжувати бій. Я подивився на нього й побачив в очах тільки страх. Щоправда, кого він більше злякався — мене чи чудовиська — стало питанням. Відповідь на це питання, правда, отримувати я не планував, просто відвернувся від нього до нового противника. Чергова собака-переросток підбиралася до мене зі спини, я вже приготувався вступити в бій. Але мене випередили: в загривок чудовиську прилетів металевий шип, ззаду стояв Аскарт і посміхався. Я кивнув йому і перевів погляд у пошуках наступного противника. Таких було ще багато, але я побачив неприємну картину з іншого боку табору: одного з досвідчених мисливців затиснуло відразу три чудовиська. І якщо з двома він спокійно тримався й міг впоратися, то третій підкрався до нього в сліпій зоні й готувався нанести удар, який той не переживе. Точніше — не сам удар, від удару врятує покров дару, але втративши стійкість, він не зможе перемогти трьох противників. Довго думати часу не було, і я вирішив звернутися до дару: блискавка зірвалася з моїх пальців і знищила ворога. Тільки після цього мені довелося стати на коліно, щоб не впасти на землю. Дар відгукнувся болем у грудях від такої напруги — все, більше використовувати його не вийде, якщо я хочу продовжити розвиток.

Поки я приходив до тями, ще одна тварюка спробувала мене атакувати, тільки погрязла в землі й була проткнута металевим списом. Я підняв голову: до Аскарта приєдналася нова дійова особа, Хірст стояв поруч і уважно стежив за оточенням. Вони вдвох відмінно працювали в парі, мабуть, все-таки дар не так постраждав у обдарованого землі, і він зараз віртуозно ним користувався. Він отримував задоволення від усвідомлення отримання нового рангу й контролював тварин навколо себе, Аскарт же за допомогою свого дару робив у них нові отвори, несумісні з життям. І обоє постійно стежили за мною, не даючи тваринам навіть шансу скористатися моєю слабкістю.