Глава 9

Табір ми розбили швидко: давався взнаки досвід наших супроводжуючих і те, що під важким поглядом старшого мисливця ніхто не наважувався відверто ледарювати. На мою велику радість, подібний досвід я мав, хоч у поїздках мої люди й намагалися позбавити мене клопоту з облаштуванням ночівлі. Але зібрати та поставити похідне шатро я вмів — тут став у пригоді досвід минулого життя й студентських походів. Давно я не згадував про те, що було до мого переродження. На мить навіть майнула думка про сім’ю, яка залишилася в тому світі, але я відігнав її. Все це дедалі більше нагадувало сон, який я бачив колись у дитинстві. Зараз у мене нове життя, і рефлексувати точно не час.

Коли останнє шатро було встановлене, нас знову зібрали докупи. Тепер ми стояли в центрі, оточені досвідченими мисливцями. Загалом їх виявилося десятеро, не рахуючи Артіса, який стояв перед нами й буквально буравив нас поглядом.

— Усього вас тридцятеро. Зараз ви ділитеся на п’ятірки й вирушаєте до лісу з одним із досвідчених мисливців. Попереджаю одразу: там ніхто не берегтиме ваші життя, ви самі маєте пройти цей шлях. Ваш супроводжуючий лише покаже найближчі місця, де можуть бути чудовиська. Це лише край Мертвих земель, і глибоко в ліс вам заходити не треба, але навіть тут трапляються сильні тварюки. Будьте пильними й прикривайте спини один одному. Крім тих, хто з вами поруч, допомоги чекати нізвідки. У мене все. Вдалого полювання!

Після цих слів старший мисливець знову обвів нас поглядом і розвернувся до чотирьох воїнів, які залишалися на охороні табору. Ще шестеро стояли навколо нас, чекаючи, поки ми розподілимося. Більше розпоряджень не було, тож я просто підійшов до найближчого мисливця, не витрачаючи часу на вибір. Це був чоловік середніх років, який дивував своєю «звичайністю». У нього не було шрамів чи тієї величезної статури, яку я помічав тут на кожному кроці. Лише погляд уважних сірих очей свідчив про пройдений шлях і чималий досвід. Я мовчки підійшов і став поруч, кивнувши йому; він відповів таким самим стриманим кивком і продовжив спостерігати за молодиками, які ніяк не могли визначитися.

Поки інші вагалися, до нас підійшли ще двоє. На мій подив, це були мої сусіди по колоні: високий із хитрими очима та кремезний із добродушним обличчям. Не знаю, що підштовхнуло їх до нашої групи, але вони мовчки стали поруч і, як і я, обмінялися кивками з мисливцем, що мав нас очолити.

Не знаю, скільки б ще тривав цей поділ, якби Артіс не хмикнув і не гаркнув, щоб інші поквапилися. Після цього всі суперечки вщухли, і шість груп були готові до виходу.

До нас приєднався рудий хлопець із розсипом веснянок на обличчі; він щиро всміхався і аж світився радістю. Таких людей дуже важко змусити мовчати, і він не був винятком. Та щойно він спробував відкрити рота, як сіроокий мисливець шикнув на нього й повів нас углиб лісу. Останнім у нашій групі був юнак, який викликав у мене бажання відійти від нього на кілька кроків. Глибоко посаджені очі, як у риби, зуби, що стирчали в різні боки, наче паркан у селі, і жирне волосся ледь нижче плечей. Його неохайний вигляд і так відштовхував, але, крім цього, він мав ауру людини, на яку не варто покладатися. Я зустрічав таких не раз, і кожен випадок лише доводив: від них слід триматися якомога далі.

Ми йшли цим мертвим лісом хвилин двадцять, перш ніж сіроокий скомандував привал.

— Ось тепер настав час познайомитися й обговорити план. Кожен із вас по черзі називає своє ім’я та напрямок Дару. Потім я розкажу, як проходитиме полювання. Моє ім’я Морсіс, я — обдарований Землі.

Це було сказано спокійним голосом, але ніхто навіть не намагався сперечатися. Хоча напрямок Дару й не вважається таємницею, називати його першому зустрічному не прийнято. Але зараз ми були в ситуації, де для виживання ми мали розуміти можливості один одного.

— Моє ім’я Діс. Я зі збіднілого баронського роду, прибув у Мертві землі для заробітку та відточування навичок. Мій Дар — Блискавка.

Ім’я та походження я приховав свідомо, а от напрямок Дару приховати все одно не вдалося б, тому тут вигадувати нічого не став.

— О, прямо як у князівської родини! Може, ти бастард князя? Цікаво... у нас тут син зрадника корони? Може, заради Імператора варто тебе тут і прикопати? Як гадаєте?

На придурка, який вирішив так пожартувати, подивилися всі. Троє — з подивом, я — з бажанням скрутити йому в’язи, а мій високий сусід по строю вже потягнув меч із піхов, явно з наміром у кращому разі відрізати язик, а в гіршому — голову. Говорив, що не дивно, найнеприємніший тип із нашої групи, виставляючи на показ свої нерівні зуби у подобизні посмішки.

— Ти зовсім здурів? Як ти смієш ображати князя навіть думкою про те, що у нього є незаконний син!

Серед аристократів це вважалося серйозною образою, навіть попри те, що можна було мати не одну дружину. Бастарди були рідкістю: їх або приховували, або визнавали й робили частиною роду. Для простолюду причина була в тому, що зраджувати, коли можеш мати гарем, — неправильно. Насправді ж аристократи й обдаровані знали: будь-який сильний практик може контролювати свої репродуктивні функції. Якщо ти зробив бастарда, то або ти цього хотів, або втратив контроль над силою, що означало слабкість духу й ганьбу.

— Та це всього лише жарт, братику! Чого ти за цих аристократів заступаєшся? Вони ж жирують на наших кістках!

Обидва замовкли, впившись поглядами один в одного. Хороший початок, нічого не скажеш.