Глава 8

Ранок почався зі стуку в двері. Доньку трактирник відправив заздалегідь, причому вже з тацею їжі, щоб я встиг поснідати перед першим походом у Мертві землі. Не знаю, чим була зумовлена така доброта — чи, можливо, подібне ставлення до новоприбулих було тут нормою, — але мені було приємно почати день зі свіжої яєчні та скибочок бекону. Яйця були свіжими, а бекон, здавалося, щойно шкварчав на пательні. Скоріш за все, так воно і було, а оскільки за вікном тільки починало сіріти на світанку, виходить, господар встав ще раніше, щоб приготувати мені сніданок.

Швидко перекусивши, я зібрався в дорогу. Дівчина стояла за дверима, мабуть, чекаючи на мене весь той час, поки я їв. Я усміхнувся й кивнув. Розмовляти нам було особливо ні про що, та й щойно я вийшов і зачинив кімнату, вона розвернулася й пішла. На мене вона навіть не дивилася, очевидно, з повною впевненістю, що я йду слідом.

Я спустився за дівчиною на перший поверх таверни й побачив трактирника за стійкою, біля якої ми вчора розмовляли. Він мовчки протирав і без того чистий посуд і лише за моєї появи підвів погляд. Я подумки відзначив деталі, яких не помітив учора. Якщо ввечері мені здавалося, що він просто кремезний чоловік середніх років, то зараз я зрозумів, наскільки він величезний. Якби в цьому світі існувала раса гігантів, він точно був би напівкровкою. Часу на розмови не було: наскільки я знав, перше полювання починається з першими променями сонця, що торкнуться землі в місті. А до цього залишалося менше пів години, тому я ще раз подивився в очі господарю таверни й просто кивнув. Розвернувся до його доньки, але та вже стояла спиною і йшла до виходу. Натяк зрозумілий — поспішаймо.

Ранкове прикордонне місто зустріло мене сірістю та порожнечею. Тільки через дві вулиці трапилися перші люди. Двоє чоловіків: один середнього віку, явно бувалий мисливець зі шрамом на пів обличчя та очима, що в кожній тіні виглядають ворога. Другий — мій одноліток, який за схожими рисами обличчя, швидше за все, був його сином. Обидва були одягнені в шкіряний одяг із тварюк Мертвих земель і мали при собі луки та широкі кинжали. Волосся кольору соломи та спортивна статура, що з першого погляду видавала важкі тренування. Мабуть, один із таких, як я, хто вирушає на полювання, а поруч — той, хто проводжає.

Чому саме «проводжає», а не «супроводжує»? Все просто: на перше полювання ти маєш іти сам. Звучить шалено й нелогічно, але під словом «сам» мається на увазі відсутність особистого супроводу. У моєму випадку це могла бути Мелісса або будь-хто інший, хто насамперед думатиме про мене та мою безпеку. Для місцевих це означає, що родичі не можуть піти з тобою. Не знаю, наскільки це правда, але Фронц розповідав про повір’я: нібито Мертві землі не люблять мисливців, які вперше заходять не самі. Тому якщо з ними йдуть близькі — чекай біди: або сильніше чудовисько опиниться на самому кордоні, або трапиться інша прикрість, наприклад, отруйна квітка розквітне прямо перед тобою і ти вдихнеш її пилок.

Щиро кажучи, я не дуже вірив у ці страшилки, але вчора, коли хотів погодитися взяти Меліссу з собою, у грудях стиснуло й з’явилося відчуття, що це неправильно. Потім я вже згадав і розповіді мого генерала, і це марновірство.

Поки ми йшли містом, воно наповнювалося людьми. Жінки й чоловіки виходили, щоб провести нас. Що більше вулиць залишалося позаду, то більше молодих людей приєднувалося до шестя. Вони не виглядали наляканими, хоча багато хто тримав руки на руків’ях зброї. Нерви давалися взнаки; я й сам, якщо бути чесним, відчував напруження. Наче пружина, що має вистрілити, або стріла, яка вже знайшла свою ціль. Кілька дітей підбігали до хлопців, що йшли зі мною, і дарували пов’язки, сплетені з кольорових ниток, — мабуть, як оберіг. Це нагадувало прощання, коли воїнів відправляють на битву, але з тією самою надією, що вони повернуться. В обличчях людей, які махали нам услід, був сум. Нехай це лише перше полювання і глибоко в Мертві землі ми не заходитимемо, але небезпека була справжньою. Тим, кому щойно виповнилося шістнадцять, не можуть бути сильними обдарованими, та й досвіду в них немає. За законом Імперії до повноліття вони не мають права заходити в Мертві землі. Ось і виходить: для міста мисливців це радісна подія, але вона сповнена туги, адже повернутися можуть не всі. Така от давня традиція, про яку я чув, але ніколи не надавав їй серйозного значення. Тепер мені належить самому пройти цей шлях разом з іншими молодими мисливцями.

Але цього разу їм, можна сказати, пощастило. Я, як обдарований сьомого рангу, можу суттєво вплинути на кількість тих, хто виживе. Так, будуть інші досвідчені мисливці, які супроводжуватимуть нас, але сумніваюся, що серед них знайдеться хтось високих рангів. Хоча, можливо, я помиляюся, адже серед тих, хто постійно ходить у Мертві землі, мають бути обдаровані досить високого рівня. Оскільки чудовиська дозволяють швидше розвиватися — нехай постійно перебувати там і не вийде, — розвиток цих людей має бути вищим за тих, хто ніколи не бився.

Нарешті наша спонтанна процесія дісталася площі, де мав відбутися загальний збір. І тут я здивовано видихнув: кількість людей мене вразила. Молодих мисливців було близько трьох десятків. Здавалося б, не так багато, але перше полювання проводиться чотири рази на рік, і я думав, що нас буде близько десяти, а не втричі більше.

Здебільшого люди стояли групами, дехто поруч із дорослішими чоловіками — скоріш за все, батьками, які давали настанову. Близько десяти юнаків на вигляд були трохи старшими й одягненими в обладунки кольорів князівства — це ті, хто нещодавно прибув служити в моєму війську. Генерал розповідав, що вони також дотримуються звичаїв міста й відправляють новобранців на перше полювання разом із місцевими.