Глава 7

Місто, до якого ми прибули, називалося Мірсорт. Це була крайня точка володінь князівства й оплот життя, що закривав наші землі від Мертвих земель. Наша дорога зайняла, як і планувалося, тиждень, і ми з Меліссою не зустріли особливих перешкод. Для мене це стало чимось дивовижним: двоє в дорозі, юнак і дівчина, і жодного охочого до легкої наживи. Можливо, та банда, що трапилася нам раніше, була єдиною на цьому тракті, або ж були інші причини, але все пройшло спокійно.

Ночувати вдвох було зручно: нам вистачало одного намету, а спали ми по черзі. Поки один чергує, інший спить, потім зміна — і так по колу. Мелісса пропонувала чергувати довше, оскільки її ранг вищий і вона може менше спати, але мені було достатньо половини ночі, тож у цьому не було потреби. Спілкування між нами теж вийшло на новий рівень: без зайвої романтики, але ми явно стали ближчими. Я розповідав про своє дитинство і про те, як ріс, по суті, без батька; вона — про те, як було в рабстві. Дивно, але ділитися з нею нехай і не найприємнішими спогадами було легко. Вона слухала й не виявляла жалю. Можливо, моє життя в її очах не було таким, що заслуговує на жаль, а можливо, просто якщо я це пройшов, то це вже частина мене. А отже, жаліти немає сенсу, цього вже не змінити. Її історія в мене також не викликала жалю, і справа не в тому, що я черствий. Просто їй не пощастило, її народ був зрадниками й, по суті, сам винен у своїй долі. Так, діти не мають відповідати за гріхи батьків, але поки їх не звільнять, вони будуть нести цей тягар — і це факт. Ось і вийшло, що тепер ми знали одне про одного більше, але моє ставлення до неї не змінилося. Вона все ще красива й сильна, а решта — минуле, яке мені приємно було дізнатися, не більше.

Саме місто Мірсорт викликало в мене подвійні почуття. Це було укріплене місто з вузькими вулицями й сірими будівлями. Кожна будівля нагадувала окрему маленьку фортецю. Чотири широкі вулиці, по яких легко бити з будинків по краях, а решта вулиць і переходів між домами — вузькі, розраховані лише на одну людину. По деяких взагалі можна було пересуватися тільки боком, що могло здатися незручним. Проте тут усе було збудовано для захисту від чудовиськ, якщо вони покинуть свої території й потраплять у місто. Саме місто хоч і сіре, але чисте. Всюди ходять озброєні люди, і немає різниці, до якої статі вони належать. Навіть діти бігали зі зброєю — нехай дерев’яною, але зброєю — і часто можна було побачити майданчики, де вони збиралися групами, а дорослі їх навчали.

Якщо порівнювати з містами, які я бачив у цьому світі, то відмінності були величезними, і я ще не зрозумів, подобається мені це чи лякає. Але люди, що живуть у цьому місті, однозначно викликають повагу, і справа не лише в тому, що майже всі вони воїни й стоять на кордоні земель. Ще до того як наше князівство почало розвиватися, саме це місто платило найбільше податків. Воно було тим місцем, що дозволило мені знайти опору для стабільності. Після того як усе князівство перебудувалося, я намагався допомогти й виділити більше фінансів цьому регіону. Але отримав відмову. Вони просто продовжували жити, як жили: платили податки, відправляли своїх воїнів у гвардію і дотримувалися законів. Можливо, причина в тому, що сам рівень життя був складнішим, але вони до нього звикли. Я не міг на це вплинути, тому прийняв єдине рішення, яке здавалося правильним: стягнув майже всі війська до цього міста й допомагав його захисту, потроху прикриваючи кордони, щоб люди були в більшій безпеці. Від того, що людей тут побільшало і вони мали платню, сюди потягнулися торговці — не лише за тим, що мисливці приносять із Мертвих земель, а й зі звичайними товарами, яких бракувало. Місто ожило новими барвами. Тож зараз це було друге за населенням місто князівства й перше за кількістю сильних обдарованих, хоча велика частина з них — мої воїни. Проте, живучи тут, вони переймали мисливські звички, і вийшов цікавий ефект: мої воїни стали сильнішими й часто самі вибиралися в Мертві землі, щоб допомагати мисливцям і здобувати знання. Тепер замість легіону солдатів вони нагадували варварів зі своїми звичаями й правилами. При цьому в самому війську панувала залізна дисципліна, просто вони стали більш універсальними й сильними поодинці. Про все це мені доповідав Фронц, а тепер мені випав шанс самому дізнатися, наскільки це правда.

І з огляду на те, як із таверни, повз яку ми проїжджали, вилетів воїн у кольорах мого роду, знайомство обіцяло бути дуже цікавим. Воїн уже підвівся й кинувся назад у вибиті ним же двері, а за його траєкторією вже летів наступний. Цього разу бородатий чоловік явно належав до касти мисливців. Він збив представника моїх воїнів, і вони вже вдвох продовжили свій шлях, перекидаючись і бруднячи одяг у грязюці. Щоправда, судячи з їхніх поглядів та посмішок, вони явно прагнули продовження. Як тільки їхні тіла зупинилися, вони скочили на ноги й побігли назад, звідки лунали звуки дедалі гучніших веселощів.

Я зупинив коня і глянув на Меліссу. Її погляд також був здивованим, у ньому вигравали іскорки веселощів. Я усміхнувся й кивнув: нам усе одно треба було знайти місце для ночівлі, а таверна мала другий і третій поверхи, що натякало на таку можливість. Я зліз із коня і рушив до входу, але нова дійова особа, що вилетіла крізь двері, ледь не збила мене з ніг. Рефлекси дозволили вчасно зреагувати й не полетіти вулицею разом із черговим представником моїх доблесних воїнів. Та вже, при мені кольори мого князівства ще так не валяли в багнюці. Лютості чомусь не було, натомість з’явилося передчуття веселощів і чогось незвичайного. Бійка в таверні — про таке я міг тільки читати в книгах із минулого життя, а подивитися на власні очі ще не випадало.

Поки черговий «літаючий» представник місцевого колориту не встиг мені завадити, я прослизнув за двері. Всередині все було як у кіно: лави перевернуті разом зі столами. Чоловік двадцять, половина з яких була в обладунках і кольорах мого князівства, інші виглядали як вікінги в шкіряних обладунках та одязі. Друга половина, як я зрозумів, — це мисливці, і я відразу оцінив, що вони як за рангами, так і за вміннями не поступалися моїм воїнам. У хід ішло все: кулаки й ноги, табурети й ніжки столів; бачив щонайменше одну сковорідку, якою якраз «пригостили» бородатого кремезного чолов’ягу.