Глава 3

Ранок зустрів мене у дворі особняка, в якому я відлежувався останні півтора місяця. Після розмови з Меліссою, що відбулася вночі, я заснув, але сон тривав недовго. Фізично й морально я, виявляється, встиг повністю відпочити за час свого лежання після битви. І буквально за пару годин після розмови мій мозок перетравив усю інформацію уві сні. Я розплющив очі, вставився у стелю і зрозумів одну річ: мені більше не хочеться спати. Час іде, і я витратив занадто багато на те, щоб відновитися після битви. А отже, настав час надолужувати згаяне, а не лежати в ліжку.

З такими думками я одягнувся і вийшов у двір, де розпочав комплекс вправ. Тут на мене чекало перше серйозне розчарування: тіло від лежання в ліжку стільки часу явно ослабло. І ті вправи, що стали для мене нормою, тепер виконувалися з великими труднощами. Тому перші промені сонця зустріли мене мокрим, таким, що лає все, на чому стоїть цей світ, і водночас задоволеним від усвідомлення того, як ниють мої м’язи. Я ричав, віджимаючись і роблячи черговий підхід; коли сил у руках не залишалося, була тільки воля. І вона стала ще міцнішою — я знову змінився.

Повернувшись до кімнати й зайнявшись водними процедурами після тренування, я зупинився перед дзеркалом і завмер. Моє обличчя... точніше, обличчя того, ким я був уже десять років після того, як наші душі стали одним цілим. Ось тільки в цьому обличчі відбулися зміни. Я й раніше не виглядав дитиною, і вічно серйозні очі завжди додавали мені зайвих років. Але тепер до очей додалося ще й обличчя, яке стало холоднішим і гострішим, якщо можна так висловитися. Чорне волосся і темні очі, які дивилися із серйозністю і якоюсь дрібкою того холоду, притаманного людям, що прожили життя. Таких очей не було у мене в минулому житті, і тим паче їх не було в цьому. Тепер вони є: колючий, оцінюючий погляд і риси обличчя, що кричать про волю власника — навіть будучи на межі, я все одно йтиму до своєї мети. Приблизно так зараз можна було описати обличчя, яке я бачив у дзеркалі, і це мені подобалося.

Акуратний стук у двері — і до кімнати зайшла служниця. Вона явно знала, що я прийшов до тями. Ось тільки те, з яким подивом вона дивилася на мене, що стояв посеред кімнати, і переводила погляд із мене на ліжко, давало зрозуміти: «опритомнів» і «може пересуватися» — це різні речі, до яких вона не була готова. Таця, яку вона несла, небезпечно похитнулася — мабуть, мене планували годувати в ліжку. Сподіваюся, не з ложечки, а то від цього могла б постраждати моя гідність. Хоча, якщо мила дівчина годує тебе своїми руками, можливо, це не так і погано, але все ж таки відмовлюся. Можливо, в майбутньому у мене й будуть такі вподобання, але точно не зараз.

— Пане, мені наказали принести вам сніданок. Я думала, ви ще в ліжку, тому ввірвалася, прошу, вибачте мені. — Точно, я ж не відчинив двері й не дозволив увійти, це можна розцінювати як нахабство з боку служниці. Ось тільки мені зрозуміло: після того, як я пролежав стільки часу, вона й подумати не могла, що я зможу піднятися з ліжка. Не те що відчинити двері й дати їй увійти.

— Усе добре, але я б хотів снідати разом зі своїми людьми. Ти не знаєш, де зараз генерал Фронц? — Відкладати свої плани мені не хотілося, і єдина людина поруч, яка мала мені допомогти, — це мій генерал.

— Він у маєтку і якраз планував снідати. Після цього, наскільки я знаю, він просив передати йому ваш стан і, якщо ви будете готові, хотів відвідати вас. — На нього не схоже, міг би й одразу зайти сам. Чи думає, що я ще не в тому стані, щоб вести бесіди? Оце він буде здивований тією діяльністю, яку я розгорну найближчим часом. Сподіваюся, у нього не залишилося травм після нашої пригоди, а то виявиться, що він звинувачував себе в моєму стані.

— Нехай готують сніданок на дві персони, я спущуся і ми поговоримо з ним. Можеш попередити його. — Я дав можливість їй усвідомити суть своїх слів і те, що не маю наміру їсти в кімнаті. Хоча дивно, що мене ніхто не виявив і не доніс генералу, коли я ходив тренуватися. Може, варто висловитися з приводу моєї охорони, якщо вони навіть мене не можуть виявити? Жартую, звісно. Оскільки генерал в особняку зі мною, то, швидше за все, охорона виставлена на дальніх позиціях. Як мінімум для того, щоб було менше охочих дізнатися, в якому я стані, і не допустити зайвих чуток.

Служниця, мабуть, впоравшись із якимось відомим тільки їй завданням у голові, нарешті кивнула й залишила кімнату. А я продовжив збиратися. Оскільки треба було обдумати ще пару думок, вирішив трохи почекати перед тим, як спускатися на сніданок. Наша розмова з Меліссою знову спливла в голові; за час після того, як я опритомнів, я постійно повертаюся до неї. Мені необхідно отримати більше сили, отже, ми вирушаємо в Мертві землі. І зробити це потрібно якомога швидше, адже по мене може прийти Каратель — слуга одного з тринадцяти моїх ворогів. Так, саме ворогів. Нехай вони ще не знають про моє існування, але ми вже вороги. Дивне відчуття, адже я їх не бачив, та це все одно нічого не змінює. Ми народжені битися: або вони залишаться, або я. Помирати найближчим часом у мої плани не входило, нехай зі сторони й може здаватися інакше. Але я дуже трепетно ставлюся до свого тіла і заразом душевного стану, а те, що по мою голову прийдуть обдаровані на порядок сильніші за всіх відомих мені, не вселяє спокою.

І цей спокій можна отримати тільки разом із силою — і бажано не лише особистою, а й союзників підняти на нову висоту. Адже, як відомо, лиходії не б'ються один на один за лицарськими правилами. Їм більше притаманно підстерегти героя в темному підворітті й забити натовпом. Тому я теж відмовлюся від геройського майбутнього і зберу навколо себе такий самий натовп, щоб дати відсіч. Або, можливо, мій натовп буде більшим, і ми вже зустрінемо лиходія в темному провулку й покажемо, де він помилявся.