Розділ 4.4

Примружилася, дивлячись, як двері за Ольгою зачинилися самі, а в мої хороми увійшов сам князь, щоб йому провалитися!

— Можна? 

Ярослав підняв погляд на татуся, який оглядав мене все пильніше, а потім раптом завмер на грудях.

“Бляха... Сорочка!” Я схопилася за обірваний край, і тактовно прокашлявшись, прикрила оголену ключицю. 

Всеслав кивнув малечі. Дитина застрибнула на царське ложе і, діставшись до мене, одразу обхопила моє обличчя руками.

— Ви тепла. Така як тоді, в тій кімнаті. Не хворійте більше. Я злякався, коли тато вас приніс. 

Ярослав усміхнувся і сів рівніше видершись на мене.          

“Виходить, спочатку за комір і обличчя хапав, а потім не погребував кобилу і на руках нести? — я кивнула і хмикнула, єхидно посміхнувшись просто в обличчя татусеві.

Однак князь не відставав, продовжуючи стояти як брила біля краю ліжка. Це нервувало. Я побоювалась навіть погладити дитину у відповідь на його дотики. Не поспішаючи підняла погляд над маківкою хлопчика і подивилася на татуся знову. Він і далі хмурився і стежив з особливою ретельністю за тим, що робить малюк. Немов намагаючись зрозуміти, як так вийшло, що дитина до мене настільки прив'язалася. Це прямо читалося на монолітному камені, який я не могла назвати обличчям ніяк, через колючий і чіпкий погляд.          

“Каменюка холодна!”

— Ваша Високосте, вам не можна говорити таких речей, як щойно. 

Я спробувала звернутися до хлопчика якомога спокійніше й тактовніше, але дитина склала ручки на грудях, точнісінько як татусь.

— Княжна подобається мені, а отже, сподобається й татові. 

Він кивнув своїм словам, а тоді поглянув на Всеслава. 

— Вона хороша. Захищала мене і повірила відразу. Врятувала з болота і від тієї противної служки. Дала слово, що не кине мене. Красива. Знає, як до мене звертатися... І тепла. Тепліша за всіх, і навіть тепліша, ніж ви, тату. Мені подобається ця княжна. Я хочу таку маму, тату.

Я прикусила губу від досади, але не могла не обійняти дитину, яка потягнула мою руку й обвила нею свій живіт. Мужчина за спиною тактовно прокашлявся, і ми всі згадали про його німу присутність.

— Вессарій! — татусь пророкотав гортанним басом і підняв лише погляд мені за спину. — Говоріть! Вона теж має чути це! — закінчив і знову подивився прямо в мої очі, а тоді повів поглядом по мені торкаючись своїми холодними очиськами.

— Гхм... Дівиця!

— Княжна! — поправив мужчину хлопчик. 

— Ярославе! — татусь знову грізно підвищив голос. 

Хлопчик сів рівніше, але моєї руки не відпустив.           

— Княжна? — пролунало нарешті прямо переді мною, і я змогла роздивитися лікаря.

Невисокий, сивий чоловік, в окулярах і гарному костюмі, вклонився мені, перезирнувшись вочевидь із Всеславом.

— Ви не могли б розповісти, якими у вашому... — він знітився. — Там, звідки ви родом, які показники життєдіяльності організму вважаються нормою для цілком здорової людини?

— Ну, — я сіла рівніше, і задумалася. —  Температура тіла тридцять шість і шість. Тиск сто двадцять на вісімдесят. Частота пульсу... — не пригадавши точної цифри кинула, — приблизно сімдесят ударів на хвилину.     

     Брови чоловіка піднімалися тільки вище, поки я говорила.

— А кров? Які групи крові є у вашому... там, звідки ви родом? — продовжував він, а я насупилася ще більше. 

— Перша, друга, третя і четверта. Резуси різні, там... Мінус і плюс, — я відповіла, і тут же зупинила подальші розпитування. — Послухайте, я не медик, і не зможу пояснити вам, чому це нормально, що температура мого тіла тридцять шість і шість.

— Я розумію, княжна. Однак, для нас... У нас, — поправив себе чоловік, — за такої температури людина згорає зсередини за лічені години. А вчора весь день, ви взагалі горіли... Я такого не бачив ніколи. Тому мені дуже важливо почути ваші відповіді, щоб зрозуміти, як вилікувати від того, що вас отруїло. Ми провели всі дослідження, і навіть задіяли капсулу…

— Яку капсулу?

Я одразу повернулася до татуся, злісно подивившись на нього, але князю взагалі наче начхати на будь-який вираз мого обличчя.          

“Коли ж ти відмираєш? Коли починаєш гарчати, як хворий?”

— Це проста процедура. Нічого страшного або складного. Ми просто помістили вас у капсулу і Арись провела повне дослідження вашого організму.

— Арись — це та штука, що говорить?

Я скривилася, але несподівано пояснення мені дав Ярослав, який продовжував слухняно слухати нашу розмову.

— Арись-полинь... Це богиня. Арись це татова берегиня. Вона переходить від князя до князя. Колись Арись служитиме мені. Вона як та прозора табличка, про яку я вам розповідав. Вона з того самого.

“Штучний інтелект?” — промайнула думка. Я подивилася на обличчя хлопчика, який почав гратися в ручках краєм рукава моєї сорочки.

— Що таке скадоній? Ви сказали, що ця речовина мене отруїла? — здатність до аналітичного та критичного мислення нікуди не поділася, тож мене насамперед цікавили небезпека цього місця, і те, як повернутися додому.

— Це не речовина. Це метал, княжна. З нього виготовляють усю зброю, а також предмети, які використовують у княжій дружині, як превентивні, — пояснив Вессарій, а я подивилася на свої зап'ястя, чітко помітивши на правому слід від подряпини й почервоніння, ніби від опіку.           — Наручники... — прошепотіла. 

Я почала зіставляти це з тим, що сталося до того, як я опинилася тут.  “Отруєння тканин трупів, і криптоніт, про який навіть Вухастик нічого не знав... Невже…” 

— Нам потрібно поговорити наодинці, — я повернулася до татуся, і сухим тоном закінчила: — Князь!

Всеслав примружився. Пройшовшись поглядом по синові він пророкотав:

— Ярославе! Тобі пора на заняття. Наближається полудень, а... — татусь різко скосив на мене погляд, але очевидно пересилюючи себе, продовжив, — княжна має відпочити. Прийдеш до неї завтра перед заняттями знову.