Розділ 4.2

Як божевільна озирнулася знову. Видихнула і схопилася руками за голову, відтягуючи волосся з такою силою, що шкірою пробіглися поколювання і справжній біль. Тіло саме почало гойдатися то вперед, то назад, як у божевільної. 

— Де? — з жахом зрозуміла, що по щоках біжать сльози. — Господи, де я?! 

— У неї починається емоційний сплеск, мій Володарю. Її краще показати лікареві.

— Лікареві? Лікареві?!! Якому в біса лікареві?! Це вам усім треба показатися лікарям!!! Що? Як…    

    Я схопилася на ноги настільки стрімко й різко, що похитнулася, а потім і зовсім провалилася на кілька секунд у темряву. Лише зусиллям волі змогла знову розплющити очі і позадкувати, ледь не перевернувши стілець за спиною.     

     Однак в останню мить, перед самим падінням, на самому краю свідомості, холод обійняв настільки виразно, що я розплющила очі негайно. Навколо вже не було ні лісу, ні сніжинок, які пурхали в повітрі. Зник дивний голос, який вселив невимовний страх.     

     Лише холод. Справжній. 

І зовні, і всередині цей чоловік був холодний, як шматок льоду. Навіть його обійми такі самі — крижані. Настільки його тіло віддавало холоднечею, а погляд заморожував просто зсередини.

— Всеслав... — прошепотіла, дивлячись у майже прозорі сірі очі. 

Він втримав мене від падіння, стис в обіймах, а потім схопив за руки, які й досі були закуті кайданками.

—  Що це? — гортанно зашепотів. — Арись!

Я втрачала свідомість, майже осіла всруках чоловіка, який стрімко мене підняв.

— Показники не можуть бути оброблені. Я не знаю нормальних фізіологічних параметрів цієї… істоти!

Я насупилася, а по скронях полоснуло два моторошних спазми.

— Радолір! Викликай лікаря Вессарія з Києва. Нехай привезуть його негайно! Вона повинна вижити!! Хутко!     

     Грубий голос лунав просто біля обличчя. Я вже нічого не відчувала, крім холоду міцних обіймів, які стиснули в руках. Тільки зараз, відчуваючи жахливу спрагу, помітила наскільки печуть зап'ястя. Шкіру на руках випалювало вогнем. Але ми рухалися. Вірніше рухався холод. Швидко і рівно, наче моя вага для мужчини нічого не значила. Немов я була крихітна настільки, наскільки моє тіло стало безвольним.

Однак жар наздоганяв, поки холодні пальці не провели по зап'ястях. Лише це дозволило провалитися в темряву остаточно.          

Та я чомусь знала — прокинуся не вдома. Однак тепер я й не знала, де мій дім... 

*** 

Важким галопом кінь скакав вздовж гірського пасма, огинаючи високі й гострі виступи скель. Свіжий і морозний вітер змушував щільну хутряну накидку здійматися вгору і падати на спину кобилі, яка іржала, але мчала далі з ще більшою швидкістю. Тварина бігла крізь холоднечу і заметіль, ведена грізним голосом вершника. Князь не давав продихнути їй ні на секунду, розуміючи, що вийшов у гори один, і часу до світанку занадто мало. Нікчемних кілька годин, перш ніж до його палат вбіжить Ярослав і почне шукати батька.     

     Тому чоловік бив кобилу стременом під ребра тільки сильніше, щоб вона не сміла зупинятися. Потім, коли вони повернуться, він попросить у тварини вибачення за свою жорстокість. 

Зараз немає часу, Морана... Скачи! - насупившись, зчепив зуби Всеслав, і схопивши поводи сильніше, відвернувся від снігу, що бив йому прямо в обличчя.     

     Тільки коли почалася пряма дорога до боліт, Князь різко потягнув за повід знову і зупинився. Кобила заіржала вставши на диби, а Всеслав озирнувся. Обриси вилиць і гострого підборіддя було видно з-під його глибокого капюшона. Хуртовина кружляла, вітер вив, б'ючи чоловіка по обличчю, а він стискав губи в тонку лінію зі злості й роздратування все сильніше.    

     Злився, перебував майже в люті. Але найбільше Всеслава доводило до сказу сум'яття, викликане дивною дівицею, яку за руку тримав його хлопчик.          

Він вперше взяв за руку жінку… — тільки сильніше розлютився, бо його син ніколи не підпускав до себе нікого.     

     Навіть княжних, яких пророкували в дружини його батькові, Ярослав не сприймав і не хотів перебувати в їхній присутності. Однак минулої ночі, його син тулився до простолюдинки так, наче вона його мати.    

      Тому Всеслав і відчував озноб по всьому тілу. Чоловік не розумів того, що сталося з його сином. Не міг сприйняти того, що розповів Ярослав усерйоз, адже таке неможливо.

Лише одна легенда, одна єдина оповідь зберігала пам'ять про подібне — зникнення княжої родини мольфарів. Знак великого Перуна, який намалював Яр... Саме він був на місці випаленого до останньої балки будинку їхньої родини. Тоді Всеслав був ще дитиною. Крихітною настільки, що весь жах подібного не міг сприйняти всерйоз.          

А тепер теж саме мені розповідає мій син… — зістрибнувши з кобили, Всеслав відпустив її, і провалюючись важкими чоботами в кучугури і болотну твань, став йти в бік того місця, де вони знайшли жінку. Шукав серед дерев на краю болота хоч щось, хоч натяк на те, про що розповів йому Яр.   

      Чоловік хмурився, злився, але вперто виглядав крізь заметіль знак, який міг давно приховати сніг.          

Ярослав ніколи не брехав. І на фантазії це зовсім не схоже… — продовжував уявний монолог чоловік, тільки щільніше натягуючи шкіряний каптур на голову.     

     Холод повільно підбирався до тіла, але Князю він був не страшний. Чоловік звиклий до холоднечі, звиклий до нічних крижаних поривів вітру монгольських степів не боявся ні холоду, ні вогню, ні смерті. Бо вбивав і знав, що завірюха це всього лише сніг, мить часу, що опадає на його плечі.     

     Однак природа ревіла, а значить і вона не хотіла, щоб він знайшов те, за чим прийшов сюди. Всеслав вперто рухався вглиб болота, а коли багно почало тягнути його у свої тенета, зупинився. Повільно опустив погляд на припорошений снігом предмет. По блискучому корпусу дивного приладу пробігала дрібна біла крихта.