Розділ 4.1

Карпатська резиденція Князя Всеслава Рюриковича. Русь-Україна

 Якщо я й пробувала приміряти кайданки, то точно не для того, щоб стати ув'язненою. А саме нею і була, з огляду на те, що мене посадили на коня, і фактично прив'язали ноги до стремена, щоб не втекла.          

Беручи до уваги мокрий до нитки одяг, запах перегнилої твані та болота, яким я пахла так, що й саму нудило — дійсність здавалася неможливо реалістичною.

Я не збиралася визнавати, що переді мною і справді резиденція реального князя, збудована з гірського каменю і соснового зрубу. Ба більше, наявність колон і палісадників у стародавньому українському стилі входили в повний дисонанс з заїздом на територію через електронну, бляха, браму. Споруду з чорного матового металу я бачила вперше в житті, і нагадала вона ні що інше, як браму. Високу, приблизно метрів п'ятнадцять заввишки. Широку й досить неприступну, щоб зрозуміти наскільки, коли я побачила дві оглядові вежі з вартовими.

Кінна охорона. Князь у кітелі й на коні. Вертольоти, а тепер ще й вартові з автоматами. Єресь… 

Величезна конструкція відкривалася приблизно хвилину, а потім стільки ж часу ми скакали повз гірську річку, поруч з якою, на укріпленні з величезних балок на пагорбі й стояв палац.

Шкода, що мене повезли не на екскурсію в ці палати, а праворуч, до прибудов, що нагадують стайні. Хоча, я б назвала це добротним конезаводом, з натовпом працівників, охороною і, звісно ж, цілим загоном коней.     

     Два невеликих вертольоти, які прогриміли над головою і пролетіли прямо біля покрівлі палацу, стали плювком в обличчя здорового глузду.

Ми зупинилися біля заїзду, огородженого якось аж надто по бідному. Одним тільки парканом з простого дерева, а не з того чорного жаху, який був тут в'їздом.

Я згадала всі молитви, і напружувалася щосили, щоб виштовхнути свідомість зі сну. Дійсно вважаючи, що зможу зробити те саме, що і завжди, коли мені сниться кошмар.

Провз проскакало ще троє вершників, а решта повели коней вочевидь у стійла. Однак щойно ми зупинилися, одразу почулися клацання курків, а три дула дивилися чітко в мій бік.

Тільки зараз нормально озирнувшись, усвідомила, що тремчу всім тілом. Зрозуміла, що мене б'є озноб, як у лихоманці, а голова йде обертом так, що картинка починає двоїтися.          

“Невжели прокидаюся?!” — промайнула думка, а потім праву руку і ногу обпекло болем від хватки одного з чоловіків зі зброєю.

Це розлютило, тож щойно мої ноги звільнили, я зчепила зуби і зістрибнувши з коня прямо на мужчину, скрутила його і відібрала пістолет. Натиснувши на курок приставила зброю до скроні чоловіка.

— Усім стояти, інакше я випущу йому мізки! — ледь прохрипіла, а мужик піді мною засопів від злості, але зробити нічого не міг, бо дуло впиралося йому в голову.

— Відповідати швидко і по суті! Що це за місце? — я зковтнула. — Хто ви? І за яким правом у вашого господаря озброєна охорона?

— Відьма! Поклади негайно пістолет, поки ще здатна дихати! Інакше нам доведеться роздягнути тебе й оглянути самостійно!

Я різко повернулася в бік вже добре знайомого мені голосу вершника. Дружок ненормального татуся йшов прямо до нас, швидким і розмашистим кроком, у світлі ліхтарів, що оточували клумби, палісадники і, власне, саму загороду.

— Документи покажи! Я старший лейтенант районного управління поліції міста Києва! А ти хто? Звідки в цьому місці такий арсенал зброї? І куди ви повели... — я відчула слабкість знову, проте струснула головою і продовжила: — Де хлопчик, який був зі мною?

Чоловіки повільно оточували, а я стежила за кожним їхнім рухом, уже виразніше розуміючи, що хлопчисько справді може бути сином того самого виродка, який вбиває людей мечем. Адже все очевидно, і відповідь — ось вона, просто переді мною.

Голова загула, а картинка задвоїлася перед очима. Та вибору не було, я мала докопатися до правди і вивести цих любителів толкієністів на чисту воду, бляха.

— Добре влаштувалися, хлопці! — втиснула мужика під собою сильніше в землю, і озирнулася, знову помітивши дружка татуся з потойбіччя.

Зараз, при нормальному освітленні, я могла добре роздивитися його. Чоловік стояв у дивному костюмі. Камзолі, чи то кітелі, більше схожому на подовжений піджак чорного кольору зі шкіри, який доходив йому до колін.

Меч…  Я примружилася і пройшлася поглядом по тому, що висіло на поясі чоловіка. Піхви, а в них меч!

— Відповідати не збираєтеся, значить. Ну, добре. Закони такої держави, як Україна, вам не писані, мабуть? Так?

— Що за єресь несе ця відьма, Воєвода Радолір?

Я різко перевела погляд на придурка, який тримав мене на мушці. Він стояв поруч з вершником, якого назвали щойно воєводою.          

Значить, у них справді все згідно з ладом Русі. Князь, а тепер його Воєвода... Напевно і богатирі були? Посміхнулася і знову струснула головою, проганяючи запаморочення.

— Це хвороба? Чи вона справді не розуміє хто перед нею? — прозвучало ще одне запитання від того ж хлопця.

Мною заволоділа справжня лють. Або вони всі зовсім поїхали головою, або це якась секта! Найімовірніше зі слов'янським ухилом, а може і язичницьким!

Вершник-воєвода продовжував пропалювати поглядом так, що ставало справді ще гірше не по собі. І що більше дивився, то більше хмурився. Однак усі завмерли, щойно почулися впевнені кроки кам'яною кладкою зліва. Навіть обертатися не треба, щоб зрозуміти, хто так упевнено торував собі шлях, наче вбивав підбори своїх чобіт у землю, а з тим і мені в голову. Цей звук почав множитися, наче відлуння, а потім я взагалі відчула, як в скроні здавило. 

Князь, бляха! Божевілля якесь! 

— Опустити зброю!

Холодний бас вдарив по маківці ще гірше за дебільну манеру ходи. 

— Володар!     

Я підвела брови догори, коли кожен опустив зброю і негайно схилив голову.

— Чому вона досі не в стійлах?

— А я тобі що — кобила?