Розділ 3.2

Тон мого голосу вочевидь не сподобався ні капітанові, ні жінці, яка зблідла, але стрималася і вийшла геть, мабуть, щоб принести все необхідне.

— Мавко, ти маєш пам'ятати, що межа дитячої фантазії і правди за такої травми дуже тонка. Щоб справді зрозуміти чого він так злякався…

Данило звернувся до мене дуже серйозно, однак завмер, коли знову почувся сильний грім, а вікна в допитовій, де сидів хлопчик, раптово відчинилися. Капітан кинувся з апаратної, але зупинився, дивлячись на те, що робить дитина. Ярослав не поспішаючи підняв обличчя від кораблика, і у світлі вечірнього неба, яке розсікали блискавки, подивився прямо на нас. Сірими дзеркалами, подібно до вовчого погляду, що світиться просто зсередини, на мене дивилися очі хлопчика, а вітер здійняв справжній буревій у середині приміщення. 

Малюк не поспішаючи встав і абсолютно спокійно подивився в бік відчинених вікон примружуючись, а потім знову сів назад.          

— Що таке? — прошепотіла, дивлячись на те, як він опустив голову і здригнувся. — Він плакав до цього? — запитала капітана. 

Чоловік заперечно похитав головою. Увійшла психолог і простягнула пакет з речами та їжею в одній руці, а в іншій електрочайник, мабуть, з підігрітою водою.

— Стася! Дуже... Дуже акуратно. Не перетвори фантазії дитини на реальність. Вона не повинна потонути в них, інакше це вплине на її психіку назавжди! — Вухастик схопив мене під лікоть, і додав пошепки: — Ось! — Данило дістав ручку і кинув її в пакет. — Попроси його намалювати те, чого він боїться, або що його так налякало. 

Я кивнула і, кинувши останній погляд через скло, пішла за капітаном, який вийшов з апаратної першим. Чоловік став перед наступними дверима і пробасив: 

— Уся надія на вас, інакше це глухий кут, Станіславо. Якщо дитина не заговорить, ми залишимося ні з чим. 

— Я вас зрозуміла!

Двері відчинилися і мене відразу обдало вітром.  Дощ заливав підвіконня, а хлопчик так і продовжував сидіти на підлозі. Лише, коли через протяг двері за спиною голосно грюкнули, різко підняв голову й одразу ж схопився. Насупився, підняв підборіддя і швидко витер очі, притискаючись до стіни.

— Ви прийшли... Ви знову прийшли мене катувати?! Це не дозволено! Я княж... княжич! 

Злопчик запнувся, однак одразу ж шмигнув носом і знову випростався.           — Ваша Високість? — награно вклонилася, а дитина остовпіла і здригнулася. — Я принесла вам змінний одяг і вечерю. Не могли б ви зробити мені милість і прийняти ці... — мозок скипав, — дари? Ви не їли й не пили стільки днів. Ми дуже засмучені вашою недовірою до нас. Не гнівайтеся і проявіть... милість.

Ярослав завмер і гулко втягнув повітря, справді наче малюк, який зараз розплачеться.

— Ви мені вірите, княжна? — запитав тихим дитячим голосом, майже плачучи.

— Вірю, Ваша Високосте. Однак... Ви можете застудитися й захворіти, якщо ми не зачинимо вікно. Можу я хоча б це зробити? 

Я повільно поклала на стіл у центрі кімнати все, що принесла, помітивши, як малюк чіпко стежить за кожним моїм рухом. 

— Так…

Хлопчик тремтів і відійшов подалі, спостерігаючи за тим, як я пересуваюся допитовою. Підійшовши до вікна, скривилася від зливи, якою обдало. Швидко зачинила вікно, звернувши увагу, що пластикова рама фактично сама відкрилася.

— Тепер, ми можемо з вами поговорити? 

Я повернулася назад до дитини, з полегшенням помітивши, що він заліз ручкою в пакет і став сам все звідти діставати.

— Ні. Ви маєте почекати, поки я поїм, княжна, а потім переодягнути мене.

Дитина нарешті  ожила, а я подивилася на дзеркало, що займало ту саму половину стіни навпроти, і м'яко кивнула головою, щоб хлопці починали слухати, що відбувається.

— Добре, Ваша Високосте. Але ми дуже про вас хвилюємося. Ви напевно далеко від дому? Ваші батьки не знають де ви і хвилюються. Так не можна.

— Мій батько знайде мене! — суворо, але по-дитячому відповів Ярослав, і насупився, коли не знайшов тієї їжі, яку хотів. 

— А ваш батько... Він де? 

— Він у літній резиденції в горах! — хлопчик почав грати кришкою від пластикового контейнера, намагаючись її відкрити.

— Літній... резиденції? — я звела брови над переніссям і хмикнула. — Це в Карпатах? У лісі, де ви заблукали?

Вчепившись за це, підійшла до столу й акуратно допомогла хлопчикові відкрити контейнер. Він уже й забув про свою пильність, настільки виявився голодним.

— Так. Але мене викрали зрадники. Вони погані, а мені велено бути обережним. Та я не послухався. Тато похвалив мене за те, що я вперше сів на коня сам. Я люблю, коли тато мене хвалить. Тому й пішов на стайні теж сам, щоб показати йому, що вмію краще. Це було вночі. А потім почався сильний дощ і я боляче впав... і все пропало... потемніло.

Ярослав завмер, але зненацька підняв погляд. Я застигла, дивлячись у неможливо красиві очі. Величезні, як озерця, і такі ж блискучі, але водночас похмурі, як грозове небо.

Малюк шмигнув носом і тихо запитав:

— Ви ж не зробите мені зле? Ви дуже гарна, княжна. І добра. Ви повірили мені, і звернулися з повагою. Батько не дозволяє їсти чужу їжу і пити чужу воду. Але я дуже хочу... А ви дуже добра і красива. Ярослав вірить вам. Ті служки погані й противні. Вони питали мене суворо і поводилися погано. Вони налякали мене, і я не хотів з ними говорити. 

Хлопчик тараторив, а між словами робив зупинки і голосно ковтав повітря, поки я розкривала перед ним їжу, а потім акуратно витирала брудні ручки.  Він сам простягнув мені долоньки, і щойно доторкнувся до мене, вхопився за мої пальці своїми, щоб зігрітися.          

“Він крижаний,” — серце стиснулося в грудях. Я витирала руки хлопчика, а він став набагато спокійнішим і розслабився, розглядаючи кашу і шматочки м'яса в ній.          

“Наляканий... І настільки, що перетворив усе на казку. Чи можливо, що хтось із тих убитих чоловіків його батько?” — провела вологим рушником по долоньці ще раз, і вклала в неї ложку, вказавши маляті на стілець. Він сильніше вхопився за мою руку двома своїми, і вмостився.