Розділ 3.1

Після прибуття нам було надано транспорт прямо на залізничному вокзалі.    

     З огляду на мету візиту і особистість того, хто став негласним головним свідком у справі, детально розглянути, куди я приїхала, не було ні часу, та й особливого бажання. Зізнатися на моїй пам'яті, ще не було жодного випадку, коли маленький хлопчик ставав такою значущою фігурою у справі про вбивство.     

     Тому всю дорогу до управління служби, я намагалася зіставити факти того, як малюк опинився в лісі, і як зумів витримати три дні в горах наодинці. Питань у цій справі ставало дедалі більше, і кожне з них було схоже на рядки з науково-фантастичної книги.     

     Точно так само, як і я: мовчки і в повній тиші, поруч сиділи колеги. Капітан Яковецький відсторонено дивився у вікно і хмурився. Зовні чоловік повністю ілюстрував людину, яка працює в органах. Або на Заході й справді всі поліцейські та слідчі один на одного схожі, або це наша столична компанія занадто екстравагантна.      

     Данило цього разу мав вигляд громили з готичної казки. Весь у чорному, і тільки чоловіча брошка у вигляді голки під коміром сорочки відливала сріблом. Вона з'єднувала краї комірця. Вишукано, як завжди. Чого не скажеш про Радуцького. Ігор сидів у котоновій куртці з байковою підкладкою, і колупався в стільниковому всю дорогу, піднявши козирок своєї кепки мало не на маківку. Як гопник з Дарниці.

Капітан Яковецький, тільки-но побачив Данила, підняв брови і прокашлявся так, ніби не міг повірити, що перед ним і справді судмедексперт Вершигора. Коли ж з'явився Радуцький, чоловік, мабуть, остаточно вирішив, що ми інопланетяни.

Я спробувала зосередитися не на тому, як дико ми контрастували з працівниками Франківського управління, а на роботі. Якщо було створено спеціальну групу зі слідчих, отже, про те, що в Києві з'явився маніяк з мечем, уже знають не тільки в службі безпеки. А судячи з виразу обличчя Данила, йому теж встигли зателефонувати згори, і спробували з'ясувати, що за нісенітницю він подав у висновках про розтин.          

Криптоніт... Меч, як знаряддя вбивства, а тепер хлопчик з кинджалом. Якщо все це скласти докупи, подібне схоже на якийсь моторошний пранк хворого дебіла, який вирішив таким чином вбивати.     

     Ми проїхали ще кілька вулиць під гуркотом грому і зливами. Мабуть, весна вступила у свої повноцінні права, а отже, в гори ми навряд чи сьогодні поїдемо.          

Діставши стільниковий, написала повідомлення мамі, бо знала — вона точно хвилюватиметься про те, як я доїхала. 

— Приїхали, шеф!

Водій загальмував і припаркувався в провулку за будівлею, а слідом троє працівників, які вийшли з невеликих дверей у глухому куті, відчинили для нас дверцята буса.

—Навіщо така конспірація, капітане Яковецький? 

Данило подав мені руку, допомагаючи вийти.           

— Можете кликати мене просто Олег Дмитрович! — капітан повернувся до своїх людей і кивнув. — Там купа писак, Вершигора. Ви ж і самі знаєте, що у нас у країні найцікавіша подія: або бійка у Верховній Раді, або "зрада", або в найгіршому разі чиновник увесь у зеленці і в сміттєвому баку. Тож новина про те, що в горах було знайдено дитину, як і її фото, розлетілася мережею зі швидкістю блискавки. Людям потрібно про щось говорити. Їм набридла політика, ось і вхопилися за те, що ми доставили хлопчика до себе в управління. Тепер штурмують двері з вимогою пояснити, за яким правом дитина опинилася в наших стінах, а не залишилася в лікарні на реабілітації.

Дощ посилився настільки, що поки ми дійшли до входу, промокли до нитки. Уже всередині обтрушуючись від води, капітан якось аж надто загадково й кисло вимовив:

—  Важкий рік буде... Високосний... — пробурмотів чоловік, дивлячись за вікно, де тривала злива і гуркотіло вже так, що шибки тремтіли. Він випростався і тільки потім перевів погляд на нас.

— Згоден! Кажуть, буде повінь, — Данило відкинув мокрі пасма попелястого волосся з чола.

Ігор під час перевірки документів і реєстрації, продовжував щось стенографувати в стільниковому, а потім різко підняв погляд, щойно помітив, що я дивлюся на нього впритул.

 — Прийшли результати експертизи всього мотлоху, який ми з тобою по клубах зібрали, — пролунало похмуро. — Нічого. Порожньо. Як і з членами цих контор. Мої хлопці і твій Саша допитали сто осіб, і кожен підтвердив алібі на момент вбивства і Білецького, і Остриці.          

Данило мав рацію, ми б не змогли знайти нічого. 

Праворуч почувся писк охоронної системи і прохідна нарешті відчинилася. Ігор підібгав губи і насупився, дивлячись на Данила, який продовжував говорити з капітаном. От кому-кому, а Данилові ця поїздка точно сподобається. Це його рідні краї, тому він і тріщав з капітаном так, наче вони куми. 

— Підполковник дав добро на допит хлопчика і його привезли з реабілітаційного центру просто до нас. Ми чекали результатів від медиків і психологів, і вони, нарешті, теж дозволили поговорити з дитиною нормально, — пробасив Яковецький, тільки-но ми почали підніматися сходами нагору. — Сьогодні ми поговоримо з ним і спробуємо переконати сказати нарешті правду. Хлопчина навідріз відмовляється говорити навіть з лікарями. Погрожує всім... — ми зупинилися біля дверей, які вочевидь вели до допитової, — стратою.

Закінчивши капітан штовхнув двері до невеличкого приміщення, у напівтемряві якого була лише апаратура. Однак праворуч височіло широке вікно в половину стіни, за яким я й побачила дитину вперше. Повільно підійшла ближче. Хлопчик сидів на підлозі, по-турецьки підібгавши під себе ноги, і крутив у руці паперовим корабликом.

— Він уже штук двісті таких зробив, і продовжує просити папір ще. 

Ми з Данилом переглянуличя після слів Яковецького.

— Ви його навіть не переодягли? Він хоч їв щось?

Я різко повернулася до дверей, у які увійшла жінка, нафарбована так, наче тут не управління служби безпеки, а приймальня офісу президента.

— Доброго дня! Я Світлана Денисова, психолог і головний спеціаліст управління соціального захисту.