Розділ 2.2

Тож входячи до улюбленого ресторану своєї близької подруги Віки, готувалася просто розслабитися, випити, а потім повернутися додому й виспатися. Данило чітко попередив, що незабаром у стінах мого відділку з'являться дуже гаряче улюблені нами діячі правоохоронних органів.

Пройшовши вглиб приміщення, одразу ж повернулася в бік столика, за яким ми зазвичай вечеряли й відпочивали з Вікою. Однак цього разу подруга була не одна. Поруч з нею, на червоному шкіряному диванчику, сидів хлопець. Блондин у вишуканому костюмі. Він здався яскравою плямою серед простих смертних людей.

Підходячи ближче, я буравила поглядом потилицю другого гостя, про якого подруга нічого не сказала.  Коли подивилася на Віку, подумки висловила їй усе, що думаю про такий сюрприз.

— О! Ось і вона! 

Віка засовалася на диванчику і кивнула в мій бік, усміхаючись. Чоловік, який сидів до мене спиною, повільно повернув обличчя. Незвичайні риси й азійський розріз очей трохи вибили з колії. Я пройшла ще кілька кроків і, стиснувши щелепу, ледве вичавила з себе посмішку: 

— Доброго вечора! — розстебнула блискавку на шкіряній куртці, кидаючи сумку на сидіння, поряд з випещеним чоловіком. 

Він зі свого боку, як і блондин, що сидів поруч з Вікою, з цікавістю спостерігав за мною, доки не вимовив:          

— Ви мали рацію, Вікторія. У вас незвично красива подруга.

— Я ж казала! — хихикнула Віка. 

— Дякую за комплімент, проте я хотіла б спершу дізнатися ваше ім'я, якщо вам не складно представитися? Гадаю, моя подруга вже встигла змалювати, хто я, тому…

Я сіла, і поклавши телефон на стіл, знову оглянула чоловіка.

Рівна постава і представницький вигляд. Вишуканий костюм і не дешева стрижка, з дивними поголеними лініями над вухами біля скронь, які вкривала густа шевелюра майже чорного волосся, укладеного хвилею…

— Гхм ... — Віка вловила мій настрій, одразу ж перебивши і взявшись за справу сама. — Це Арвай Нармаєв, Стася, — вона посміхнулася чоловікові, а потім подивилася на блондина. — А це наш новий замовник і покупець Кирило Шилов. 

Подруга кивнула на свого супутника і продовжила:          

— Вадим Костянтинович попросив допомогти їм знайти готель. 

— А ми запросили Вікторію на вечерю на знак подяки, — пролунав басовитий голос монгола, який ніби виплюнув це пояснення мені під ноги. — Вона сказала, що ви до нас приєднаєтеся, Станіславо. 

 — Навіть так? 

Я хмикнула і подивилася впритул на чоловіка, який сидів поруч зі мною, який так і буравив поглядом майже чорних очей у відповідь.           

“Настільки насичений коричневий колір…” — промайнула думка й одразу ж зникла, коли обстановку вирішив розрядити Кирило.

— Заради бога вибачте, якщо ми завадили вам, Станіслава. Мабуть, Вікторія не встигла попередити вас про те, що ми приєднаємося до вашої вечері. Не сприймайте це як тупий підкат, будь ласка, — блондин білозубо посміхнувся, а потім кинув швидкий погляд на монгола. — Мій друг вперше у вашій країні. Ще й у столиці. Я не хотів, щоб ми просто сиділи в номері до від'їзду.

Та що ти! Я ось прям так і подумала...        

— І як вам наше місто? Багато встигли побачити? — вирішила знизити градус напруги, проте моє професійне чуття рідко підводило.

Зараз воно волало про те, що ці "гості" вочевидь хочуть добре провести цей вечір, щоб він плавно перейшов у ранок.          

— Дуже красивий. Дуже галасливий і дуже незвичайний, — Арвай поклав руку на стіл. 

— Вікторія показала нам Хрещатик і центр. Однак ми мало що встигли побачити, — знайшовся Кирило, на що я лише хмикнула. 

Повільно повела поглядом по кисті руки монгола, і помітила, як з-під рукава білої сорочки визирає явно не дешевий годинник.          

Надто вже добре і без акценту говорить нашою. Дорогі хлопці, явно сподівалися на ліжковий туризм. Одначе...          

— Ви вже зробили замовлення?— запитала, щоб знизити напругу.

— Ні поки що. 

Кирило роздивлявся мене і базікав з подругою напів пошепки.

— Можна вас?

Я покликала офіціантку, розуміючи, що даремно кинула машину на парковці біля відділку, і світить мені тільки гранатовий сік сьогодні.

Поки ми робили замовлення, а потім і чекали на нього, я постійно поглядала за Вікою і за часом, готуючись до того, що фактично змушу подругу поїхати додому, а не в готель до блондина.

Судячи з того, що бачила, Кирило аж ніяк не хотів втрачати можливості гарно провести час. А ось його друг, вочевидь, відразу зрозумів, що ловити йому нічого.

Тому і продовжувала спокійно жувати свій стейк, роблячи вигляд, що мені страшенно цікаво стежити за бесідою. Цим же займався і монгольський друг, який теж неспішно поглинав м'ясо, акуратно розрізаючи його на шматочки.          

Більш ідіотської ситуації неможливо було й уявити. І ось так я хотіла відпочити від роботи? Продовжуючи буравити поглядом стільниковий і думаючи тільки про той самий "криптоніт", бляха… Я роздратовано видихнула і запивши останній шматок м'яса тим самим гранатовим соком, піднялася і, кинувши, що мені потрібно відійти, пішла в бік вбиральні.

Звісно, я не могла не зателефонувати Саші, щоб дізнатися, що він думає про заключення Данила. Однак не встигла вийти з туалетної кімнати, як у вузькому коридорчику натрапила на Арвая. Чоловік спирався спиною об стіну біля виходу з коридору і дивився в простір перед собою так, наче там щось шалено цікаве. Високий і величезний, тепер він мав ще більш вагомий вигляд, ніж за столом.          — Я тобі неприємний, Станіславо? — пролунав глибокий хриплуватий голос, а сам чоловік повернув до мене обличчя й оглянув уже зовсім іншим поглядом. — Чому таке упереджене ставлення? Адже ми навіть не знайомі?

Я склала руки на грудях і задумалася:А справді, чому?

— Вибачте, Арвай. Я чесно не хотіла демонструвати свою вдачу ось так незнайомій людині, проте не звикла до подібних сюрпризів.

— Ти струнка і підтягнута. Голос холодний і відсторонений. Їси й п'єш, не стежачи за тим, як це виглядає з боку. І до того ж... На тобі мінімум косметики і чіпкий погляд. Ти не проста жінка, Станіславо.