Розділ 1.2

*** 

— Так, Олексію Богдановичу? Я біля відділку. Щойно забрала результати з лабораторії Вершигори.         

— Залиш на прохідній і їдь до каналу. Я хочу щоб ти взяла цю справу.     

     Дістаючи паперові конверти з заднього сидіння і спершись на машину припустила:            

— Наш хлопець не перший? Я правильно розумію?

— І, мабуть, не останній. Що Вершигора сказав? Які результати розтину?     

Зачинивши дверцята, пішла в бік входу у відділення, на ходу вітаючись з хлопцями, які курили на ґанку.

— Колоте поранення в область плеча.           

— Причина смерті саме воно?

— Ні, Олексію Богдановичу, — кивнула черговому, показуючи на документи і розписуючись у журналі зі словами: “Наверх, до головного!”         

 — Вас зрозумів! відповів хлопчина і схопив конверти.           

— Станіслава? — шеф нетерпляче натис.   

— У нас вочевидь убивство не просто з розряду "наздогнали і зарізали", шеф, — на виході відповіла, повертаючись на парковку. — Вершигора упевнений, що хлопця прошили наскрізь. Лезо фактично пройшло просто крізь серце.           

— Зачекай! Це як? Тоді яка довжина леза ножа? 

— Данило каже, що це клинок. Справжній меч, шеф. Про це свідчить ширина і форма вхідного отвору, а також місця пошкодження тканин і органів. Саме від плеча, над ключицею, куди і було завдано удару, шлях леза проходить через серце, легені і до прошитої наскрізь селезінки.           

— Де результати?! — суворо відрізав Олексій Богданович. 

— Уже мчать до вас. Щойно передала. 

 — Чудово! Їдь до каналу. Усе, що ти описала, збігається в точності з тим, що каже Ігор Радуцький з третього відділку. Вони вже на місці. Його хлопці прийняли виклик патрульної поліції першими.

— Вже їду.

Ігор, значить, знову вирішив прославитися…

Примружилася і виїхала з парковки, на ходу набираючи номер улюбленого однокурсника з академії. 

— Дзвониш запитати, як там поживає твій дружочок?           

— Годі блазнювати, Ігорю! Куди їхати? — я вклинилася в потік машин.          

— А що, твій шеф не задав координати пошуку?

Єхидний голос напівдурня, якого я не переносила ще з часів служби, часом доводив до сказу.          

— Ні, я просто вирішила впасти тобі на вуха, Ігоре! — вилаялася і звернула вниз зі спуску, який вів через житловий масив.          

— Гаразд, красуне моя. Приїжджай. Тут якраз клієнт ще охолонути не встиг.           

— Ти ідіот, Радуцький? Ні, ось справді! Тобі смішно?

Не могла збагнути, як такого дебіла взагалі на службу в органи взяли.

— Так, я такий. Тільки от... Може, перевіриш?           

— Обов'язково, Радуцький! Щойно доберуся до місця, одразу перевірю твою черепну коробку на наявність мозку!           

— Гаразд, красуне. Не злися. Їдь до пішохідного мосту біля станції "Лівобережна". Ми під бігбордом з... нашим мером. Він тут про реформи слово тримає.          

— Ідіот! — процідила крізь зуби і скинула дзвінок, звертаючи в інший бік.

Моторошне відчуття не йшло з думок, як і вчорашнє прохання Данила. Він та його колеги сходилися в думках про те, що у вбивствах можуть бути замішані реконструктори, чи косплейщики. Але ж вони користувалися бутафорською зброєю, а мова йшла про справжній клинок.    

— Треба перевірити всі клуби історичної реконструкції та косплей фендоми, — пробурмотіла, гальмуючи на узбіччі, прямо за фургоном криміналістичної лабораторії.

Група якраз працювала, коли я привіталася кивком з однією з дівчат, які збирали докази й описували місце виявлення тіла жертви.           

— Красуня, я чекав на тебе не менше, ніж за годину! — проспівав ідіот у сірій парці і посміхнувся білозубою посмішкою.  

— Ігоре, у тебе хороший стоматолог? — запитала, приймаючи з його рук одноразові рукавички. 

— Зуб розболівся?

— Голова! — холодно осікла і оглянула місцевість. — А ось тобі скоро знадобляться послуги хорошого лікаря. Дивись, вставна щелепа нині дороге задоволення!          

“Сліди затоптані, а ті, що є, розмиті через дощ, який тільки вранці закінчився…” — оглянула жертву і за станом тіла, зрозуміла, що дівчина пролежала тут довго. Тіло лежало на животі, а обличчя дивилося мертвим поглядом прямо на проїжджу частину. Я переглянулася з дівчатами, які оглядали жертву, і нахилилася до землі, дивлячись туди, куди й убита. Плавно повела поглядом по листю, що перегнило за зиму, і траві, що тільки починає зеленіти.

— Її скинули з машини! Найімовірніше, тіло викинули просто на ходу, і воно скотилося до самої кромки води, зупинившись саме в цьому положенні. Її не вбивали тут. 

Ігор скривився.

— Можна подумати, я придурок, і не зрозумів цього?           

— Тоді навіщо викликав кінологів з собаками? 

Я кивнула в бік двох хлопців, які прочісували з вівчарками територію біля каналу.           

— Тому що...          

— Тому що на вбитій вечірня сукня, і при ній немає нічого, крім одягу. Вирішив, що це зґвалтування чи пограбування? Так? Думав, — я піднялася. — Думав, йшла дівчинка з клубу і, наче попелюшка, туфельку загубила, а принц її наздоганяв.          

— Знаєш що, Ярова!           

— Що? - посміхнулася. 

Все ж він визнав мою правоту.

— Ти маєш рацію. І зателефонував я у ваш відділок тільки тому, що дівчину закололи, ймовірно, точно так само, як і вашого хлопця. Це я зрозумів після того, як побачив ось це!     

     Ігор акуратно відтягнув комір пальта жертви і вказав на рану в ділянці шиї. Однак цього разу я вперше помітила дивне окислення на борозні вхідного отвору.           

— Що це? — показала криміналістам залишки сірої сажі на рукавичці біля кінчика пальця.           

— Метал окислюється під дією кислого середовища. Це сліди продуктів окислення. Однак вони мають дивну структуру, — дівчина приспустила нижче свою маску. — Зазвичай таке відбувається на самому знарядді вбивства, а на рані залишаються тільки частки, які не можуть бути присутніми в таких явних кількостях, які видно неозброєним оком. І це дуже дивно. З огляду на те, що смерть настала приблизно чотирнадцять годин тому, а отже, десь у проміжку від десятої до дванадцятої години ночі вчорашнього дня, такий процес не міг відбутися настільки швидко.