Розділ 1.1

Київ. Україна 

За декілька тижнів до подій описаних у пролозі 

— Мам, я вдома! 

Струшуючи з плечей краплини дощу зайшла в прихожу і наштовхнулася на чорний погляд. 

— У нас гості, люба! 

Мама кричала з кухні, коли я оглядала громилу у чорному і мружилася. Данило лукаво посміхнувся. Його аристократичне обличчя розгладилося, а погляд посвітлів. 

— Я не міг відмовити на запрошення пані Анастасії. 

— Звичайно, — кивнула. — Фірмові вареники. Я так і подумала. 

Роздягнулася, а Вухастик не спускав з мене погляду, аж поки не підійшла до нього і не заглянула на кухню. 

— Йдіть їсти, діти, — покликала мама. 

— Чула, — громом над головою. — Йдемо їсти, дитинко. 

Награно нахмурившись штовхнула Вухастика на кухню. 

— Я ще руки не мила. 

— Замазура. 

Він обійшов мене, і за мить, на обличчі мого майже хлопця засяяла вже не грайлива, а тепла посмішка. Данило любить маму, а вона, звичайно ж, його. Тим паче, що він теска одного невгамовного хлопчака, який просто зараз біг сходами з другого поверху, а тоді пхнув мене від дверей у ванну кімнату. 

— Ах, ти ж малий…

Данька показав язика і першим став біля раковини. Хитаючи головою склала руки на грудях. Мій молодший брат — пізня дитинка, і тому йому все дозволялося. Як от тручати старшу на чверть століття сестру. 

— Біжи вже їсти, — погладила його по голові і зайшла у ванну кімнату. 

Дзвінок телефону зупинив. 

— Так, Олексій Богданович. Я вже вдома. Щось сталося? 

— Сталося. Я досі чекаю від Вершигори заключення по першій жертві. Якось там натисни на свого нареченого. В нас мало часу. 

Робота… — з роздратуванням похитала головою і ствердно закінчила дзвінок. 

— Ти вже підеш їсти чи ні, мавко? 

Данило пробрався в ванну кімнату, став за спиною і ніжно повів руками вздовж моїх. Обхопивши долоні своїми, розкрутив кран, поки його подих губився у волоссі. 

— Я прийшов на поміч, — зашепотів, а я розтанула від ніжних рухів його пальців. Данило сам мив мої руки, а маківку вкривав легкими цілунками. — Зморилася? 

— Страшенно, — закрила очі і відкинулася на широкі груди. Так спокійно. І так, в біса, тепло. — Надішли вже результати шефу. Він мене дістав. 

— Ну от. Знову робота. 

Дратівливість у голосі Данила вже звична. Він надто тисне. Так, у нас стосунки, але ж це не означало, що я повинна кидати роботу, яку люблю. 

Тим паче я досі не розуміла, чого більше між нами — дружби з дитинства, чи почуттів? 

— Я ж не змушую тебе кинути свою? 

Оглянувши його у дзеркалі побачила лише напівпосмішку. 

— Це родинна справа. Ти ж знаєш, що я не можу. 

— Тоді надішли результати по жертві моєму керівництву. Бо вони вже нас засватали. 

Данило примружився і потягнув за руку до себе. Притис до грудей, а я забралася в його сріблясте, майже біле волосся. Ні у кого, ніколи такого не бачила. 

Як сніг. Холодне, але на дотик тепле. 

— Тоді давай одружимося? 

Завмерла, як вкопана в обіймах. Не повірила, що сказав це, не повірила, що він дійсно бачить нас разом. Так, нам добре, але ми надто друзі. 

Чи мені це тільки здавалося? І я боялася шлюбу? 

— Не жартуй так, — вдарила легко його в груди. — Це не смішно. 

Данило відпустив і мовчки пішов повз мене до кухні. Це не перша така розмова. І не вперше ми зустрічаємося поглядами в дзеркалі. 

Тільки от не було між нами нічого вперше. Данило з надто консервативної сім'ї. Він не торкався мене, як жінки. Ніколи. Так, цілував, до запаморочення цілував, але ніколи не торкався. 

То як я можу вийти за нього заміж? Ми ж не в дев’ятнадцятому сторіччі живемо? 

Вечеря пройшла, як і завше, з посмішками і галасливими викриками Даника. Брат розповідав про свої успіхи в садочку, поки я все більше занурювалася в роздуми про справу. Вухастик помітив це безпомилково, тому залишаючи вечерю, вивів на подвір'я для розмови. 

— Кинь цю справу, — вклав руки в кишені пальта. Його густі брови нависли над темними очима і над переніссям. — Це надто небезпечно. 

Усміхнулася. Надто небезпечно кидати її, а не розслідувати. 

— Якийсь псих розгулює Києвом з мечем і вбиває, а ти пропонуєш кинути і передати свою справу комусь іншому? 

Данило схопив мене за плечі, стис їх і повернув до себе. У його завжди темних очах з’явився дивний блиск, а обличчя напружилося. Стало страхітливим. Хотіла вирватися та він не пустив. Втримав, у вічі зазирнув, що хворий, і не дав повурушитися. 

— Кинь це, Станіслава! Це небезпечно! 

— Та що з тобою? 

На мить здалося, що навіть його шкіра прсіріла через напругу. Хоча на дворі рання весна і холодно, з’явилися відчуття, що ми в епіцентрі сніжної бурі. 

— Нічого. 

Він різко відвернувся, а я дивилася лише на широкі плечі, які швидко здіймаються, через його глибоке і надривне дихання. Пар навколо фігури Данила став схожим на сірий туман. 

Так важко він дихав. Поршнем дихав, а я німіла. 

— Вухастик, що… 

Руками вкрила його спину, та він лише прогримів голосом: “Завтра твій шеф отримає результати”, і пішов. 

Якась частина мене просилась за ним, коли інша змусила стояти і не ворушитися. Дивитися, як він виходить з подвір'я і не зупиняти його. 

Певне наші стосунки — помилка, а я зіпсувала все. 

Надто ми різні. 

Надто… він не мій.