Пролог

    Я померла. Ще секунду тому дихала, притискала до себе наляканого хлопчика, а потім все зникло. Щезло, темрявою вкрилося, та раптом закрутилося яскравими спалахами серед цілковитої порожнечі. 

    Так само яскраво повернувся подих. З ним до рота пролізла болотиста твань, а в носа вдарив їдкий запах. Не усвідомлюючи до кінця власне тіло, вхопилася руками за в'язке болото і винирнула. Повітря миттєво обпекло горлянку жагучим холодом, а обличчя вжалив мороз. 

    Так я усвідомила себе. 

    Швидко і з переляком озирнулася, бо пам'ятала, як до мене притискався Яр. Він схопився в останню секунду за комір мого пальта, а потім... в нас вдарила блискавка. 

    Господи, Ярослав! Пересилюючи біль, я вибиралася з болота, навіть не озираючись навколо. Серце стукало в грудях, штовхаючи негайно знайти хлопчика, який ще мить тому був поруч. Та навколо залишалися лише сніг і віхола. Вона вдаряла з усіх боків, не дозволяючи розгледіти майже нічого. 

    — Яр! — покликала, та голос, наче шелест, вирвався подихом з грудей. 

    Де я? Про те, як саме, потрапила в болото серед зими, коли ще мить тому стояла на гірському пагорбі вкритому першими весняними квітами, намагалася не думати. Як і про те, що не виживають після удару блискавки, не дихають, не чують холоду, як і серцебиття. 

    У відчаї я почала рухатися швидше, озиратися, але вмить заклякла, коли маленька долонька схопилася за мою. Господи, дякую! Повернувшись, потягнула за ручку Ярослава, а тоді міцно обійняла. 

    — Кня... 

    — Тихше, малеча, — прошепотіла. 

    Притискаючи до себе хлопчика, хутко оглянула його і витерла, як могла, болотисті сліди твані з його обличчя. 

    — Як же холодно, — вирвалося, коли відчула, як від морозу ціпеніє все тіло. — Треба вибиратися звідси і знайти допомогу. 

    — Тато нас знайде. От побачите, княжна, — хоч і на силу, та впевнено промовив Яр. 

    Хлопчик сам вибрався з твані і озирнувся. Склалося враження, що дитина зовсім не відчувала холоду. Та по-справжньому злякала його впевненість, що батько, той самий вигаданий Князь, прийде за ним. 

    — Хутко! Треба рухатися, інакше замерзнемо! — кивнула йти вперед. 

    Ярослав не опирався, а лише швидке почав пробиратися до берега. Болото тягло назад, але я не зупинялася, а притримувала хлопчика, який дійсно ледь не біг вперед так, наче знав, де саме знаходиться. 

    Опинившись на березі, схопила Яра за руку, затримала, і нарешті роздивилася малоприємний нічний пейзаж. Очевидно, ми стояли на березі болота, яке з усіх боків тонуло у темряві хвойного лісу. Зимового лісу посеред таких самих гір, де нещодавно вперше пройшла весняна гроза і ще мить тому стояли ми.

    — Божевілля якесь! 

    Марно я так сказала, бо ще навіть не знала, який сюрреалізм на мене чекає. Спершу він лише почувся голосним відлунням, в якому я чітко вловила звук роботи гвинтокрила. На одного. Їх точно декілька, і вони швидко наближалися. 

    — Це батько! Я ж казав вам, княжна! Це тато... — малий з таким тремтінням вимовив, що я заклякла. 

    Не може бути цього! Крім того, слова  "гвинтокрил" і "Князь Русі Київської" ніяк не могли стати тотожними, чи навіть перебувати в одному часовому діапазоні. 

     Я все ще продовжувала шукати логіку в тому, що вже зараз зламало будь-які знання навіть шкільної програми Станіслави Ярової. 

    Після удару блискавки не виживають... 

    Знущаючись, власна підсвідомість кричала, що я в повній сраці, і точно не керувала ситуацією, в якій завмерла через яскравий спалах світла. 

    Гвинтокрили наближалися, а я схопилася за хлопчика, як за якір, який міг втримати мою стражденну свідомість. Її потугам хоч щось осмислити, прийшов кінець, тільки-но відчувся тупіт кінноти. 

    — Це ще що... таке? — ледь зашепотівши через дикий холод, а затулила собою Ярослава. 

    За звичкою схопилася за пояс, але згадала, що зброя так і залишилася на пагорбі під час сутички з нападником. Отже, я зосталася сам на сам з тим, що неслося прямо на нас. 

    Троє вершників скакали галопом з такою швидкістю, що за їх спиною здіймалася земля і сніг. Здавалося під копитами коней здригалося все, а найперше — я. Бо не могла повірити, осмислити, чи усвідомити, що бачу перед собою вершників, яким дорогу через нічний ліс освітлюють гелікоптери. 

    Яскравий спалах змусив прикрити обличчя рукою і схопити Яра міцніше. Він виривався, кричав, що це тато, а я вже не знала, що чула насправді, бо свідомість пливла. Зусиллям волі, відвела руку в бік, та краще б не робила цього. 

    В декількох метрах від нас, вершники зупинили коней, а наїзник у центрі підняв величезного чорного коня дибки. 

    Ненавиджу коней! 

    Я здригнулася і відступила назад, та марно. Тієї ж миті ненормальний верхи на монстрі кинув на мене погляд. Гостре сяйво його очей фізично змусило глибоко вдихнути і напружитися. Темні, наче смола, пасма густого волосся, заплетені у косиці біля скронь, робили погляд чоловіка хижим і жорстоким. 

    — Батько! 

    Це не батько... Це монстр з потойбіччя, який вбивав мене поглядом, а виглядом натякав, що я божеволію з кожною хвилиною. 

    Ярослав зненацька почав пручатися, але я втримала його і затулила знову собою. Не пущу! Не до цього звіра, який дихає так, наче вбити когось готовий. Озирнувшись, я позадкувала, але швидко зупинилася через звуки за спиною. Нас оточили з усіх боків кремезні чолов'яги з рушницями, а позаду зосталося лише льодяне болото.   

    — Негайно відпусти Княжича, жінко! — почувся наказ.  

    — Поки не почую, хто ви такі, і чому ви погрожуєте нам зброєю, хлопчик зостанеться зі мною! — грізно відповівши, я ледь не перечепилася через голос іншого вершника. 

    — Негайно підкоряйся, жінко! Перед тобою Князь Всеслав Рюрикович! На коліна!