Розділ 3. Берег чужої річки

Спочатку — порожнеча, настільки щільна, що в ній не вміститься ні світло, ні темрява. Навіть очікування немає, немає самої ідеї руху чи страху. Все навколо в'язке, нерухоме, ніби час забув про це місце. Лежить тиша — справжня, глуха, як сон у погану ніч, коли не прокидаєшся, а просто перестаєш бути.

Десь глибоко, в самому центрі, ніби дно пробило маленьку дірочку, блиснула перша іскра — навіть не пам'ять, а щось простіше, звичне: «Кава. Купити каву. Гірку. З автомата. З присмаком пластику».

Думка спливла сама, повільно, майже ліниво, ніби пальцем провели по запотілому склу знайоме слово. За нею одразу прийшло відчуття: холод, справжній, їдкий, липкий, що пробирався крізь усе, як промокла ковдра на голій шкірі. Цей холод не відпускав — він ніби входив усередину, застрягав між ребрами, розповзався по руках, змушував тіло здригатися і згортатися в спробі знайти хоч краплю тепла.

— Холодно… — звук вийшов не голосом, а шелестом, сухим, ніби хтось провів по піску.

Губи були потріскані, язик не слухався. Повітря пахло сирістю і землею, ніби вона лежала прямо в ґрунті, в глині, як у чиємусь старому диханні.

Пальці — чужі, не свої, нерухомі, ніби обмотані нитками. Вона відчувала, що щось тримає в руці — тепле? гладке? — і на секунду здалося, що це стаканчик з автомата, тільки пальці раптом наткнулися не на картон, а на холодну, в'язку землю. Дрібні камінці впивалися в шкіру, між нігтями — волога грязь, липка, важка, ніби вона трималася за саму землю, а та не відпускала.

— Що? — ледь чутно, з хрипом промовила вона. — Де…

Спроба вдихнути — і груди ніби розривало зсередини. Повітря гостре, як уламок скла, впивалося в горло, змушувало очі розплющитися. Гортань набрякла, суха, язик прилип до піднебіння, не відгукувався. У роті — смак металу, густий, як кров на батарейці. Вона намагалася ковтнути, але вийшов лише глухий, нелюдський стогін — хрипкий, низький, майже звірячий, від якого тремтіло повітря над мокрою землею.

— Ей… хто… — її губи ледве ворушлися. — Маша?

Відповіді не було. Тільки тиша, та рідкісні краплі — вони падали з низької гілки прямо їй на щоку, одна за одною, ніби хтось навмисне відміряв час цими крижаними уколами.

Роса виявилася холодною, гострою, як голка: впивалася в шкіру, розтікалася по скроні, і від цього простого, майже дитячого відчуття раптом захотілося розплакатися — так несподівано стало самотньо і чужо в цьому сирому, мовчазному лісі.

— Не смішно. Маша, ну серйозно…

Плече тремтіло — дрібною, нестримною дрожжю, і неможливо було зрозуміти, від чого саме: чи то холод вчепився в кістку, чи то страх, густий, підступив до самої шкіри. Спробувала перевернутися, зрушитися хоч трохи, але тіло не реагувало, ніби його закували в крижаний кокон.

У наступну секунду в скроню вдарила різка, гостра біль — ніби хтось із силою встромив туди розпечений паяльник. Все обличчя спалахнуло, а потім миттєво залило жаром і заболіло. В очах попливли тіні, і повітря навколо ніби стало густішим, насиченішим, так що кожне дихання давалося з трудом.

— Ай! Ай, чорт…

Усередині голови стояв дзвін — бридкий, настирливий, ніби хтось водив ложкою по алюмінієвій каструлі. Все гуділо, віддавало низькою вібрацією у вуха, скроні, навіть зуби.

«Так… не панікувати. Просто впала. Просто… спіткнулася. Зараз встану», — ця думка пролунала глухо, майже чужим голосом, ніби не вона сама її вигадала, а хтось вкладав ззовні, щоб утримати від крику.

Вона спробувала знову поворушитися. Права рука трохи подалася, але здавалася не своєю — слабкою, чужою, ніби нею керував хтось інший, крізь товщу води чи льоду. Сухожилля в зап'ясті тягнуло, пальці тремтіли, чіплялися за землю, а нігті з хрустом впивалися в липку грязь і мох.

— Раз… два… — шепотіла вона, ніби від цього залежав успіх. — Давай, давай…

Тіло все ще лежало нерухомо, ніби належало комусь іншому, загорнутому в ковдру з холоду й болю.

У лівому вусі безперервно пульсував гул — рівний, бридкий, ніби далеко під землею хтось бив у металеву трубу. Скроня продовжувала горіти — гаряча, колюча, з кожною секундою сильніше, так що навіть повіки тремтіли.

— Мам… — губи тріскалися від сухості, шепіт ледве виривався назовні, ламався на першому ж звуці. — Мамо, я…

Відповіді не було. Ліс мовчав, ні шелесту, ні голосу — тільки власне дихання і каламутне відлуння болю.

«Телефон. Він же в кишені. Треба… дістати», — думка вперто поверталася, чіплялася за залишки свідомості, за волю.

Вона спробувала потягнутися до стегна, але рука ледве рухалася — ковзала по тканині штанів, мокрій, важкій від сирості. Пальці намацували тільки порожнечу, ковзали по складках, раз за разом натикаючись на холодну, вологу тканину.

«Ні… він має бути…», — усередині все стиснулося, і стало нестерпно страшно.

— Де? — видихнула вона, хрипко, зовсім тихо. — Телефон… алло…

У відповідь — тільки тиша, в'язка, глуха. Ні шелесту, ні далекого відлуння, ніби світ, замкнутий навколо, не збирався подавати жодних знаків.

Повітря ставало все щільнішим, ніби його наповнили ватою — кожний рух сповільнювався, здавалося, що лежить під водою, де навіть звуки стають глухими, а небо і листя — чужими, віддаленими.

— Сплю? — запитала вона себе, голос тремтів, зуби вибивали дріб, губи підрагували. — Це сон, так?

— Зараз прокинусь… все нормально… я в автобусі… кава…

Але холод був сильнішим. Він тягнув униз, заповзав під одяг, ніби чиясь важка рука навалилася зверху, не даючи поворушитися. Трава колола щоку, вода повільно просочувалася під комір, ставало тільки гірше.

— Ні, ні, ні… — шепотіла вона, задихаючись, схлипуючи. — Не сон… не сон…

Пальці з зусиллям стискалися, чіплялися за мокру землю, за корені, за мох — хоч за щось, що може утримати, повернути назад. Раптом гостро, різко відчула, як ніготь ламається, біль хльоснув по руці — різкий, живий, справжній.

— Ай!