Розділ 2. Білий гриб і чорний камінь

Автобус рвонувся, наче під ним раптом здригнулася земля. Водій, насуплений, хрипко зітхнув і з силою зачинив двері — старі гумові ущільнювачі затягнулися з хрипким, утомленим шипінням, ніби вже роками тримали оборону на цьому маршруті. У салоні стало тісніше від чужого дихання й запаху мокрих курток; двигун унизу пробурчав невдоволено, і вся важка, розбита машина повільно поповзла вперед, розштовхуючи ранкову метушню на шматки. Люди, тримаючись за поручні, гойднулися одночасно — хтось пригорнув сумку до грудей, хтось опустив погляд у підлогу, ніби боявся зустрітися з чужими очима.

Кіра вибрала місце біля вікна, там, де скло ще зберігало трохи сонячного тепла, а за ним проминав світ — розмитий, сіруватий, у плямах світла й тіні. Вона поклала на коліна рюкзак, важкий, із потертих ременів, і вся її постава стала закритою, насторожено-захищеною від нав’язливої присутності поруч. Телефон коротко мигнув у руці, екран видав: 38 %. Вона машинально торкнулася значка, перевіряючи себе, провела пальцем угору — упіймала мережу. На екрані спалахнуло: Dacha_WiFi_5G. Губи Кіри ледь торкнула посмішка — майже дитяча, безжурна, як тоді, коли щось вдається саме так, як очікуєш.

— Ага, жива, — пробурмотіла вона тихо. — Не підвів.

— Що там у тебе? — повернувся сусід, чоловік років шістдесяти у теплій куртці. На колінах у нього стояла картонна коробка з розсадою.

— Інтернет з’явився, — відповіла Кіра. — Дивно, тут зазвичай нічого не ловить.

— Повезло, — хмикнув він. — Мені б аби мотор довіз.

— Довезе, — сказала Кіра, хоча впевненості у голосі не було: автобус тремтів, ніби ось-ось розвалиться просто на ходу.

— Та він так завжди, — втрутилася бабуся через прохід. — Йому тридцять років, а ще їздить. Надійний звір!

— Звір, ага, — зітхнув чоловік. — Тільки скрипить уже, як домовик.

Бабуся засміялася, прикриваючи рот хустинкою.

— Головне, щоб водій не заснув, а то якось, пам’ятаю, на повороті…

— Та не лякай дівчину, — перебив її чоловік. — Їй же ще гриби збирати.

— Я й не лякаю, я розповідаю! — образилася бабуся. — Було, чесне слово, було!

Кіра подивилася у вікно. За склом миготіли поля, поодинокі хати, узбіччя, де стояв похилий хрест у вінку з пластикових троянд.

«Щоразу, коли ми проїжджали повз нього, бабуся хрестилася. І я за нею».

— Далеко їдеш? — знову спитав чоловік.

— На дачу. За містом, перед мостом.

— А-а, це там, де поворот біля крамнички «У Світлани»?

— Так. Саме там.

— Знаю. Гарне місце. Гриби будуть.

— Сподіваюся, — кивнула Кіра. — Після дощів мають бути.

— Після дощів та при сонці — завжди є, — сказав він і поліз до кишені. — Он, навіть ножик із собою. Справжній, складаний.

Бабуся через прохід нахилилася вперед.

— Обережно з ножами, молодий чоловіче, — строго сказала вона. — А раптом трусне.

— Та не бійтеся, мамо, — усміхнувся чоловік. — Я обережний.

— От-от так і кажуть, а потім у хірургів роботи — не продихнути, — буркнула бабуся.

Кіра усміхнулася краєчком губ.

— Я якраз у медколеджі вчуся, — вставила вона. — Тож знаю.

— О! Медичка! — пожвавішала бабуся. — Молодчинка! Тоді ти мене розумієш.

— Розумію, — відповіла Кіра.

— От бачиш! — тріумфально кивнула бабуся чоловікові. — Дівчинка розумна.

Автобус підскочив на вибоїні. Банки в кошику у сусідки дзенькнули. Хтось іззаду вигукнув:

— Гей, водію, легше там! Ми ж не на тракторі!

— Та дорога така! — крикнули спереду.

— А підвіска де?

— Там само, де й совість у дорожників!

Салон раптом наповнився сміхом — коротким, неочікувано гучним, наче хтось невдало пожартував або сказав щось надто знайоме. Навіть водій, зазвичай незворушний, пирхнув, кинув косий погляд у дзеркало й одразу знову втупився в дорогу, насупивши лоба.

Кіра повернулася до вікна. Скло вже запітніло від дихання й холоду, по ньому ліниво сповзали краплі, розмиваючи віддзеркалення. Ззовні миготіли дерева — вони пролітали так швидко, що кольори зливалися в одну жовто-зелену смугу, де не розбереш ані гілок, ані форм. Усе за вікном ставало безформним, мов сон, де неможливо вхопитися за деталі; лише зрідка чорні стовбури прорізали цю смугу — з’являлися й одразу зникали.

Чоловік поруч раптом знову заговорив — голос його був хрипкий, ніби він не розмовляв ні з ким уже багато годин.

— А чого сама їдеш? Батьки б не відпустили. Я от у твої роки раз поїхав — і все, потім тиждень сварилися.

— Я не дитина, — спокійно відповіла вона. — Та й недалеко.

— Недалеко, недалеко… — пробурмотіла бабуся. — Зараз усюди бродяги, машини. Краще б із кимось.

— Та все нормально, — сказала Кіра. — Я туди щороку.

— Щороку, а вигляд у тебе все одно міський, — озвався чоловік. — Он, нігті.

— Ну так, — усміхнулася вона. — У ліс же з манікюром.

— Молодь! — махнула рукою бабуся. — Ми в твої роки картоплю руками садили!

— А ми — реферати друкували, — відповіла Кіра з легкою усмішкою.

— Все одно молодчина, — зм’якшилася бабуся. — Головне — не змерзни. У лісі вже сиро.

— У мене термос є, — показала Кіра. — І кошик.

— От це правильно, — кивнула вона. — Видно, з розумом підходиш.

Автобус знову підкинуло. Десь попереду хтось захрипло закашлявся. Двигун загув гучніше.

— А в тебе, дівчино, телефон ловить? — спитала бабуся.

— Ловить. Навіть якийсь Wi-Fi показує.

— Отакої! — чоловік нахилився ближче. — Тут, серед полів?

— Ну, написано: «Dacha_WiFi_5G». Може, хтось жартує.

— А може, пастка, — насупилася бабуся. — Зараз ці ваші мережі — хто їх знає, що то.

— Ага, пастка, — засміявся чоловік. — Вас би в дев’яності, коли радіо ловили через фольгу!

— Я в дев’яності вже знала, що телевізор — зло, — відрізала вона. — А тепер усе через ці ваші мережі.

Кіра посміялася, сховавши усмішку за рукою.