Розділ 2. Зміна реагуючого середовища

— Ти серйозно туди підеш? — спитала Настя й насилу витягла кросівок із в’язкого багна.

Вона подивилася на підошву так, ніби та стала непідйомною.

Кіра зупинилася біля самого краю розбитої стежки. Позаду лишалися дорога, мокрий асфальт і сірий корпус коледжу за зупинкою. Рідкісний гул машин то наближався, то стихав за поворотом.

— Ми вже прийшли, — тихо сказала Кіра. — Нерозумно тепер розвертатися.

— Ми прийшли провітритися, а не тонути в кущах, — озвалася Настя. — Провітритися можна й тут, біля цивілізації. Тут є ліхтар, люди й шанс не принести на собі кліщів.

Вона витягла телефон і змахнула вологу з екрана рукавом куртки. На дисплеї світилося «15:42» і коротке повідомлення від мами: «Купи хліб і не забудь ключі».

Кіра дивилася не на екран, а на стежку. Та починалася між двома березами, спускалася в низину й різко звертала праворуч, до старої вежі стільникового зв’язку.

— Це не забере багато часу, — додала вона.

— Твоє «недовго» зазвичай означає серію поганих рішень, — саркастично зауважила Настя. — Кір, там занадто сиро. Ліс виглядає так, ніби його забули вимкнути після зйомок горору.

Кіра опустила погляд на свої кросівки. Біла підошва вже посіріла від налиплої землі, а на шнурку повисла березова сережка.

— Зараз травень, — нагадала вона.

— Формально — травень, а по факту — пізній листопад в оренді. Листя жовте, холодрига, і пальці вже нічого не відчувають.

Настя говорила швидко, намагаючись заповнити паузи, у яких Кіра ставала лячно нерухомою. Вона дістала цигарку, покрутила її в пальцях і, не прикуривши, сунула назад у пачку.

— Ти ж не куриш, — зауважила Кіра.

— Я драматично тримаю її в руках. Це зовсім інше.

— Погана драматургія, — відрізала Кіра.

— О, дякую, експертко з грибів і препаратів широкого спектра!

Кіра перевела на неї пронизливий погляд. Настя тут-таки прикрилася телефоном, ніби екран міг її захистити.

— Не починай, — попросила Кіра.

— Я продовжую. Спочатку викладач розповідає про твою середньовічну тезку з пліснявою, потім ти стираєш ім’я з дошки, а тепер ми ліземо в хащі. Ідеальна логіка.

Кіра дістала з кишені м’ятну жуйку. Надірвала край зеленої обгортки, але не стала розгортати пластинку до кінця.

Вологе повітря липло до шкіри. Від мокрої кори пахло сирістю, з канави тягнуло прілим листям. Десь угорі проїхала вантажівка, і землею прокотився низький звук.

— Я дійду до повороту й одразу повернуся, — сказала Кіра.

— До якого саме повороту?

— Де буде видно вежу.

— А якщо туман і її не видно?

— Значить, повернуся ще раніше.

Настя примружилася. Її тон лишався насмішкуватим, але в очах з’явилося занепокоєння.

— У тебе зараз логіка шопоголіка: «я тільки подивлюся», а потім — мінус вся зарплата.

— У мене немає зарплати, Настю.

— От саме тому твій «перегляд» особливо небезпечний.

Кіра нарешті поклала жуйку до рота. Різка м’ята вдарила по язику, перебиваючи неприємний присмак теплої води.

Настя все ж клацнула запальничкою. Полум’я двічі зривав вітер, перш ніж їй вдалося прикурити й тут-таки закашлятися від їдкого диму.

— Геніяльно, — прокоментувала Кіра.

— Це ритуал контролю, усі дорослі так роблять. Не душни.

— Це просто нікотин.

— Бачиш, ти знову мене поправляєш. Значить, пацієнт стабільний.

Кіра застебнула куртку аж до підборіддя. Блискавка спершу заїла в шарфі, але з другої спроби бігунок пішов плавно.

— Лишайся тут, — скомандувала вона.

— Командний тон пішов. Просто як у завідувачки відділенням.

— Стій біля дороги, там ловить зв’язок.

Настя подивилася на екран телефона. Дві риски мережі ще трималися, але значок інтернету тривожно блимнув і зник.

— Держава функціонує, хліб куплю, мама не вб’є, — пробурмотіла вона. — А ти, значить, у хащі. Прекрасне рішення.

— Я чую трасу й бачу дорогу. Це не хащі.

— Ти вирішила посперечатися з визначенням лісу?

— Саме так.

Настя пирхнула, випустивши хмарку диму.

— Гаразд, іди, докторе Грибоєдова. Тільки якщо побачиш мухомор — не чіпай його, у мене сьогодні ліміт на символізм вичерпано.

Кіра подивилася на неї важким, скляним поглядом. Настя відразу перестала всміхатися й затоптала цигарку, хоча та не була викурена й наполовину.

— Дурний жарт, — тихо додала вона.

— Згодна.

— Вибач. Ну… правда, вибач.

Кіра відвернулася до стежки. Уже на першому кроці земля просіла під підошвою, і каламутна вода виступила з-під торішнього листя.

— Десять хвилин! — крикнула Настя їй у спину. — Якщо не вийдеш, я викликаю МНС, поліцію і всіх Рюриковичів за списком!

— П’ять.

— Що «п’ять»?

— Хвилин, — уточнила Кіра.

— О, почався торг. У нас тут просто ринок тривожних очікувань.

Кіра не відповіла. Після третього кроку шум дороги змістився за плече, і місто ніби відступило на кілька миль.

Стежка вела вниз, у низину. Під мокрим листям ховалися слизькі корені; один виступав упоперек дороги, і Кірі довелося обережно перенести через нього вагу.

Голі гілки чагарнику чіпляли рукави. Вона відсувала їх тильним боком долоні, відчуваючи, як холодна волога проникає під манжети.

— Кір! — долинуло здалеку.

Вона зупинилася, не обертаючись. Спершу проковтнула м’ятну слину й тільки потім повільно повернула голову.

Настя стояла біля самої дороги, її постать уже здавалася маленькою між темними стовбурами. Вона високо тримала телефон, екран якого світився блідим прямокутником.

— Якщо що, я тут! — голосно прокричала вона. — Я не боягузка, я просто бережу сухі шкарпетки!

— Прийнято! — озвалася Кіра.

— І не роби вигляд, що тобі не смішно!

Кіра пішла далі, і кутик її рота ледь помітно здригнувся. Але обличчя тут же повернулося до звичної маски нерухомості.

Листя шелестіло під ногами, хоча кожен крок радше вминав його в багно. Холодні краплі падали з гілок нерівномірно: одна вдарила по капюшону, друга скотилася щокою до підборіддя.