Частина 1. Падіння в чужий світ. Розділ 1. Останній день вересня

За вікном ледь помітно падав сніг — беззвучний, густий, наче втомлений, як думки, що не відразу дають себе впіймати. Білі пластівці, мов маленькі грудочки вати, повільно кружляли й липли до прохолодного скла, не чинячи опору, зливаючись із вологою поверхнею, а потім поволі танули, залишаючи по собі тонкі звивисті сліди — немов нервові лінії на чиїйсь долоні.

В аудиторії панувала напівтемрява: тьмяне світло ламп під самою стелею не розганяло ані вечірнього холоду, ані скутості — лише підкреслювало плями тіней на партах і стінах. Повітря стояло нерухомо, але від вікна тягло сирістю, холодним подихом зимового вечора — подихом таким же байдужим, як обличчя студентів, що сиділи, сперши лікті на дерев’яні парти.

На підвіконні самотньо стояла чашка з білого фарфору, зі сколотим краєм; хтось, поспішаючи, забув її після короткої перерви. На дні проступала вже висохла коричнева плівка від кави, потріскана, мов пересохла земля, — і пахло нею терпко й трохи гірко, майже невловимо, так що доводилося вдихати глибше, щоб уловити залишок чужої втоми.

Викладачка — жінка кремезна, з блідим, суворо стисненим ротом, у сірому в’язаному жакеті, який, здавалося, сковував її рухи, — раптом клацнула пальцем по кнопці пульта. Проєктор, із металевим лязкотом і ледве чутним гудінням, ожив: на білому екрані тремтливим прямокутником спалахнула картинка. Мініатюра зі стародавнього літопису — князь, жінки, дивні, вицвілі від часу написи під невиразними постатями. Всі погляди на мить зосередилися на екрані, відбиваючи в собі тьмяне світло, як дзеркала, що не вміють нічого сказати про те, що бачать.

Маша позіхнула, прикривши рота долонею — її очі на секунду потьмяніли від нудьги. Не витримавши, вона штовхнула ліктем Леру, змусивши ту здригнутися й підняти голову, ніби виринувши з густої, клейкої дрімоти.

— Я не можу… якщо вона зараз знову скаже «у давньоруських джерелах ми бачимо» — я піду, клянусь.

Лера тихенько захихотіла, притиснувши сміх долонею.

— Та потерпи, лишилося двадцять хвилин. Потім кава з автомата — і все, живі будемо.

— Кава з автомата — це не кава. Це якась пінна гидота, — буркнула Маша.

Кіра, що сиділа біля вікна, слухала їх упіввуха. Пальцями повільно намотувала гумку від бинта на зап’ясток, відчуваючи пульс.

— Фадєєва, — раптом озвалася викладачка, не відриваючись від екрана. — Скажіть, що ви знаєте про хрещення Русі?

Кіра здригнулася, втупилася в дошку.

— Е-е… ну… Володимир охрестив, — тихо сказала вона. — У дев’ятсот вісімдесят восьмому… здається.

— Здається? — викладачка підняла очі, насупившись. — Ви ж майбутня медикиня, точність має бути вашою звичкою.

— Дев’ятсот вісімдесят восьмий, — повторила Кіра твердіше.

— От, — сухо кивнула викладачка. — А тепер подивіться на екран. Бачите мініатюру? Тут зображено Володимира та його… — вона клацнула пультом, — жінок. У деяких джерелах згадується ім’я Кіра.

Маша повернулася до Кіри, піднявши брови.

— Чула? Твоя тезка, — прошепотіла вона. — Княгиня. Може, ти нащадок?

— Дуже смішно, — відмахнулася Кіра, але усмішка все ж смикнула кутик губ.

Лера додала:

— А ти, до речі, схожа на неї. Дивись — у неї теж чолка така.

— Та ну вас, — Кіра нахилилася до зошита, роблячи вигляд, що пише.

«Чому холодно стало, ніби вікно ширше відчинили?».

Викладачка говорила далі, монотонно, ніби не чула сміху.

— Ім’я рідкісне. Можливо, має грецьке походження, від «кіріос» — пані. Хоча в контексті літопису це спірно…

Маша знову штовхнула Кіру.

— Слухай, може, це знак, а? Типу доля.

— Знак чого? Що я проспала півлекції?

— Ні, що ти… ну… з минулого, може, — шепнула вона, ледве стримуючи посмішку.

Лера пирснула зі сміху.

— Із минулого — це так. Вона ще вчора замість серіалів дивилася щось про гриби.

— Про гриби — це корисно, — заперечила Кіра. — Білкові структури, мікориза, і все таке.

— Ага, — усміхнулася Маша. — Тільки потім не дивуйся, якщо прокинешся десь у лісі.

Кіра повільно підвела очі, вдивляючись у вікно, де за тьмяним склом усе ще йшов сніг — тепер густіший, важчий, ніж раніше. У цьому білому русі за склом було щось тривожне: пластівці не падали вниз, як повинні, а ніби ковзали убік, плавно закручуючись у спіраль, наче небо вирішило порушити звичний порядок. Снігові лінії, спершу рівні, раптом ставали ламаними — і цей дивний, впертий танок заворожував, змушуючи забути про час, про голоси в аудиторії, про тьмяне електричне світло.

У кімнаті зависла тиша — не та, що перед бурею, а якась густа, втомлена, коли ніхто не наважується зайвий раз поворухнутися. Викладачка, спершись на край кафедри, втомлено зітхнула, майже беззвучно, так, що цей подих розчинився в шелесті одягу й легкому поскрипуванні старих дощок. Вона намацала пальцями пульт і, не дивлячись на екран, натиснула кнопку. Проєктор блиснув — тремтіння, мить — і зникло останнє відбиття мініатюри. В аудиторії стало ще темніше, ніби хтось тихо причинив двері в інший, світліший світ.

— Гаразд. На сьогодні досить. Конспекти здати завтра.

Студенти заворушилися, стільці заскрипіли, рядами пішов гул голосів.

— Кіро, підеш на каву? — спитала Лера, застібаючи пальто.

— Зараз… я додивлюся, — Кіра все ще дивилася на екран, де після вимкнення лампи тьмяно проступала розмита постать.

Маша підійшла ближче.

— Ти чого зависла?

— Нічого. Просто здалося ніби вона ворухнулася.

Маша фиркнула.

— Тобі треба менше кофеїну й нічних серіалів.

— Угу.

Кіра потягнулася по зошит. На полях, поруч із начерком гриба, виднівся відбиток пальця — білий від крейди. Вона стерла його, на мить затримавши подих.

— Ходімо вже, — сказала Лера, — автомат же холоне.

— Йду, — Кіра підвелася, натягнула шарф.

У коридорі пахло кавою та мокрим одягом. Автомат шипів, видаючи черговий стакан, і здавалося, ніби всередині в ньому кипить маленький казанок.