Адара
Здавалось, що час летить з неймовірною швидкістю. Ось була неділя, а вже вечір четверга. Всі ці дні я провела у себе в кімнаті не виходячи. Єдиним зв’язком зі світом було вікно. Цей вечір не відрізнявся від інших. Мати принесла їжі та пішла кинувши сухе: «На добраніч».
Я сиділа на підвіконні, коли відчула тихий шепіт:
-Адо, це я…-голос Влада. У мені тут же розцвіло щастя, але разом з тим був страх.
-Владе? Що ти тут робиш? Я ж просила не приходити.
-Те, що під забороною набагато цікавіше того, що дозволено.- прошепотів він у відповідь.
-Владе, а тебе не побачать? А то подумають, що якийсь маньяк у моє вікно залазить,- пожартувала я на, що Влад захихотів.
-Не побачать. Я під не видимим закляттям.
-До речі, про закляття, ти дізнався про…?
-Так. Це пов’язано з… Мг, твоїм членом родини…
-Членом родини?- не зрозуміла я.
-Так.
-Але серед родичів у мене в живих лише мама. А тато помер, як і Адріанна.
-Слухай, Адо, давай трохи змінимо місце нашого знаходження?
-Влад, що за таємниці? Знову.
-Те, що я скажу може шокувати. Тому я хочу поговорити… Приватніше.
-Добре,- згодилась я. влад став на вікно і подав мені руку.
-Ну що, полетіли?
-Полетіли,- відповіла я.
Ми здійнялися у небо. Ніч була безхмарною. Місяць яскраво сяяв, освітлюючи нам дорогу. Губи Влада раптово скривилися в усмішці:
-Тримайся міцніше, пташко.
-Що?- як Влад раптово ринув у перед.
Швидкість з якою ми летіли, здавалась, дорівнювала швидкості звука. Перші хвилини викликали страх. Потім прийшло відчуття адреналіну. І я сміялась, кричала на зустріч вітру. Влад в цей час спостерігав зв дорогою, досить уважно. Проте інколи поглядав на мене посміхаючись самому собі. Згодом ми почали знижаться. І зупинились на тій галявині. Тій, де я пішла від нього в ліс, тій де я не бажала бачити і чути його. А зараз я відчувала спокій, який, здавалося б, не можливо було порушити.
-Думаю, буде краще, якщо ми присядемо,- промовив Влад. І клацнув пальцями. Прямо тут з’явився стіл з двома чашками та чайником, а також два стільці. Влад, як справжній лорд відвинув стілець показуючи, щоб я сіла. Потім він опустився на стілець навпроти, перед цим накинувши накидку на мої плечі.
-Влад, а тепер я бажаю почути про все.-промовила я серйозно.
-Добре… Чесно, я не знаю з чого почати. Розумієш, ця історія може здатися тобі нереальною і ти можеш думати, що у мене якісь проблеми з головою…
-Владе, я дізналась, що легенда про Дванадцять братів – правда, я побачила смерть своєї сестри відтвоїх рук,- тут мій голос здригнувся,- і ти вважаєш, що я подумаю, що у тебе проблеми з головою? Серйозно?
-І справді чого це я?- відповів він, але кути його рота підійнялися, а потім обличчя знову набуло серйозного вигляду,- Адо, я розповім тобі історію. Колись, тринадцять років тому, я подоружував по вашому світі. Я приховував хто я такий. Я допомагав тим людям, що просили допомоги такої, як вилікуватися від хвороби і ось зустрівся мені один чоловік… Цей чолов’яга був хворий туляримією. Він розповідав історії про свою дружину та маленьких доньок… В його очах було бажання жити, хоча він й втрачав енергію. Тоді я вирішив, що повинен допомогти йому і зцілив його. У його жилах знову потекло життя, сірий колір обличчя змінився на більш живий… Проте, чоловік не знав, що приймаючи мою допомогу він не зможе повернутися до себе. У своє рідне місто. Звичайно, що він намагався зробити пропозиції такі, щоб я його відпустив. Згодом він прийняв свою долю. чоловік зрозумів, що мусить провести свій безсмертний вік зі мною, у Князівстві Грудня. Єдине, що він попросив мене це те, щоб я спостерігав за його дружиною та доньками. Я погодився. Так пройшов рік і він зі звичайного міщанина підійнявся до герцога. Став одним зі найвірніших мені людей. Цей чоловік вважається найсильніших з тих кому силу було дано,- Влад говорив усе на одному диханні, а я уважно слухала не сміючи його перебивати,- цей чоловік, Адо, і є твій батько…
«Цей чоловік і є твій батько» - слова засіли у мене в голові і повторювалися безкінечну кількість разів. Я сиділа не рухаючись. Історія Влада майоріла перед очима. Сльози збиралися в очах. Я відчула, як хтось торкнувся мого плеча. Підвела погляд на Влада і розплакалась. Батько, та людина, що була для мене мертвою вже майже тринадцять років була живою. Влад не довго думаючи заключив мене у свої обійми. Його дублет ставав мокрим від моїх сліз, проте, він не жалівся лише лагідно погладжував мене по голові. Тихо шепочучи заспокійливі слова. Коли я заспокоїлась він відсторонився і поглянув у мої очі.
-Адо…-,тихий шепіт,- все добре… Ти чуєш? Я тут, з тобою. Я тебе не покину…
-Влад… Я можу з ним зустрітися?- єдине, що мене цікавило.
-Так, якщо ти цього хочеш, то так. Ви родина і не маю права тобі цього заборонити…
-Влад, дякую… Дякую за все, що ти для мене зробив…
-За що саме, мила? За що ти мені дякуєш..?
#13675 в Любовні романи
#3205 в Любовне фентезі
#2125 в Молодіжна проза
#942 в Підліткова проза
Відредаговано: 20.09.2024