Глава 7

Адара, минуло чотири місяці

  Чотири місяці, три дні та декілька годин. З тих пір, як Адріани більше немає. По-справжньому немає.

  Цей період був важкий, надзвичайно важкий. Всі свята скасовані, королівська родина не показувалась на публіці, королівство у жалобі. У жалобі за тих дівчат, що загинули від рук Дванадцяти Братів, а саме від рук Владислава.

  Він більше не з’являвся, але й не хотіла його бачити. Не після того, що він зробив. Єдиним спогадом про нього була квітка, яку я не змогла викинути, не знаю чому. Вона лежали у самому надійному місці, щоб ніхто не міг знайти її. Я не хотіла її торкатися, але торкалася. Особливо в надзвичайно важкі моменти.

  Здавалося, що місто вимирало. Дорослі забороняли дітям бавитися на дворі до пізна. Була встановлена коменданська година. Все змінилося. Радикально. Більше не було нічого веселого. По місту розвішані чорні прапори.

  Мати змінилась, почала ставитись до мене з добротою та любов’ю. ми проводили багато часу разом. І здається я зрозуміла, що означає бути потрібною. Сьогодні ми вирішили піти на кладовище до могили Адріани. Ми йшли під руку, одягнені у чорне. Був початок Квітня. Снігу вже не було, пташки співали, проте навіть їх спів не тішив. На кладовищі було тихо та спокійно. Ми йшли між могилами. Дійшовши до Адріаниної ми опустилися на коліна та прочитали молитву. Потім довго стояли тримаючись за руки у повній тиші.

  Сліз вже не було. Та єдиний раз коли я плакала, це було після жорстокості Владислава. Мати могла плакати, а я ні. Не знаю чому, здавалося, що всі почуття ніби заморозили. Ніби серце вкрите шаром криги.

  Мати повернулася до мене і прошепотіла:

 - Я не переживу, якщо з тобою щось станеться. Вибач, що я ніколи не звертала на тебе увагу. Я не могла тебе любити, бо ти нагадувала мені Авгутина, я кохала твого батька, а коли він покинув мене мені здавалося, що світ став одного кольору – чорного. Ти нагадувала мені його і я не хотіла прив’язуватися до тебе, бо в мені жив стах, що ти також підеш від мене. Мені так шкода, доню- мама підійшла та обійняла мене притиснувши до себе. Я відчувала тепло її тіла і притиснулась до неї.

  - Я розумію тебе, мамо. Тобі не треба просити пробачення. Дякую, що зараз подаруєш мені любов.

  - За таке не дякують. Ми ще довго стояли в обіймах, у тиші. Не треба було слів, було добре і без них.

  - Я думаю, що час повертатися, скоро буде вже темнішати.- я кивнула на знак згоди. І ми пішли.

     Минуло сім місяців

  Кінець Жовтня. Листя кружляє в танці, птахи наспівують останні пісні, сонце гріє, але вже не так гаряче. Ми з мамою проходимо повз магазинчики вибираючи продукти для приготування вечері.

  Місто почало повертатися до звичного життя ще на початку Осені. Чорних прапорів уже не  було. Коменданська година була, але вже не така рання. До буденності було важко повернутися родинам чиї дівчата загинули. Нам також, але як мати сказала декілька днів тому: «Треба брати себе в руки та намагатися жити далі». Я з нею повністю згодна.

  На лицях деяких людей вже були посмішки і хотілося посміхнутися їм у відповідь. Ми так і робили. Діти вже бігала по вулицях, майже без страху. Хоча у дорослих, особливо у тих у кого є вісімнадцятиріччі доньки дуже хвилювалися.

  Адже Брати мали самі вибрати собі жертву. І це хвилювало набагато більше. Ще місяць. Моя мама не хвилювалась. Поки що. Через місяць мені лише шістнадцять. А отже, хвилюватися немає чого. Знову: поки що.

  Життя здавалося потекло до норми. Ми закупилися продуктами і поверталися додому, розмірковуючи чим зайнятися ввечері. Я запропонувала дочитати книгу Аскольда «До». Мама погодилась. Вдома ми приготували швидку вечерю та накрили на стіл у вітальні де від тепла каміну ставало так тихо та по-домашньому. Вечеря при свічках. Згодом ми вмостилися на дивані та я почала читати. Слова перетворювалися в речення, речення – в абзаци, а абзаци – у сторінки, що легко зривалися з моїх вуст. Книга була у мене ще з тих пір коли королева дала мені її. Вона не вимагала її повернути, але й я не шукала зустрічей.

  Я читала та читала зовсім забувши про час. Лише після того, як позіхнула то відірвалась від книги та побачила, що мама вже спить. Тихо піднявшись з дивану я вкрила маму пледом та поцілувала в лоба. Сама я піднялась у свою спальну. Повністю готова до сну я почала лягати в ліжко, як почула тихій стукіт у вікно.

  Страх ослився у мене в серці. Я думала хто це може бути і варіант лише один. Я повернулась та навшпиньках підкралась до вікна. І побачила пташку, що билась клювом у вікно. Видихнувши, я відчинила вікно. Пташка була гарною: світло-блакитне пір’я та рожевий клюв.

  Я думала, що вона полетить, але їх крило було зломлене, я торкнулась її крила коли вона жалісно закричала. Мені стало її шкода, тому обережно піднявши її я перенесла її до кімнати. Швидко відрізавши декілька шматочків тканини я зробила імпровізоване гніздечко та посадила її туди. Збігавши на кухню я принесла трохи хліба та блюдечко води.

  Обережно поклавши біля неї я відійшла. Пташка спочатку з підозрою подивилась на мене та потім тихенько підійша до блюдця та відпила води. Потім підійшла до хліба та відірвала шматочок і проковтнула. Я вирішила підійти до неї та погладити. Вона піддалась, що порадувало.