Глава 6

Адара

  Надвечір ми з матір’ю вийшли у місто. Треба показатися людям, дати зрозуміти, що ми тримаємося після того, як Адріана була принесена в жертву. Цей вечір був спокійним, у місті було багато людей. Дехто повертався додму, дехто виходив з сім‘єю на прогулянки, як ми з мамою. Проте цей спокій розворушили посланці королівської родини, що у різних куточках міста сповіщали, що Їх Величності бажають усіх бачити на головній площі. Звичайно люд почав туди йти, аде слово правителя – це закон. Ми прийшли одні з перших, тому мали місця у перших рядах. На імпровізовану сцену вийшли Король і Королева і чекали поки народу прийде більше. Коли площа була повна люду, вони почали свою промову:

  -Наш любий народе! Ми раді сказати, що дівчину Адріану не повернули! А отже, зима буде благою до нас! Ми хочемо подякувати її сім’ї, за те що виховали таку чудову дівчину!- весь люд подивися на нас з матір'ю і заопладував. Мені не подобалось те що вся увага була спрямована на нас. Проте матері це дуже льстило, вона робила вигляд, що їй сумно, бо її дочки вже немає, проте з середини її розпирали гордість і самолюбство. Як би батько був тут, він такого б не дозволив собі. І цим я пішла в нього.- Так ось, давайте ж сьогодні влаштуємо свято на честь цього!- продовжив король і народ підтримав його гучними вигуками та оплесками.

  Лицарі вже ставили всі необхідні атрибути. Коли королівська родина спустилась зі сцени і зайняла місце у ложі, то на сцену піднялися співці та танцівниці. Вони співали балади про Дванадцятьох Братів, розповідаючи про кожного.

  У мені жило передчуття, що щось буде не так, як нам хотілося. І з кожною хвилиною це передчуття збільшувалося. Я не знала з чим це пов’язано. Як тут ніби десь у голові у мене прозвучав голос Владислава: «Будь обережна».

  Я не зрозуміла, що відбувається, всі люди здавалися однією масою. Піднявши голову до неба, зорі почали кружляти у танці. Я почала пробиратися крізь натовп людей, щоб вдихнути свіже повітря. Як тут чоловік у чорній одежі схопив мене і потягнув в іншу сторону. Я намагалась пручатися, проте знайомий голос проговорив:

  -Спокійно, це я.- і я піддалась дозволяючи йому вести мене.

  -Що ти тут робиш?- запитала я, коли ми відійшли від людей.

  -Я хочу, щоб ти знала, скоро відбудеться дещо жахливе,- проговорив Владислав, його холодні темно-сині очі дивилися на мене.

  -Що станеться? Чому ти говориш загадками? Що з твоїми очима, вчора вони були блакитними..?- дуже багато питань було до нього. Проте він не відповів:

  -Просто будь обачною, це стосується твоєї сестри, якщо не хочеш дивитися, то краще піди просто зараз!- його голос був твердим.

  Він востаннє глянув на мене і розчинився в срібній імлі. Його настрій передався мені. Я поверталася з єдиним бажанням - швидше опинитися вдома. Я шукала маму, щоб повідомити їй цю новину.

  Вона стояла в компанії панн середніх років. Підійшовши ближче мати побачила мене і солодким голосом заговорила:

  -А ось і моя люба молодша донечка. Щось сталось?

  -Так, я хочу піти додому, погано себе почуваю…

  -Може дочекаєшся церемонії запалення вогнища, вона має бути вже скоро…

  -Прошу, мамо, будь ласка..- я почала, але одна пані мене перервала.

  -Дівчинко, як би ти не хотіла, ти не можеш піти, це абсурд!-всі її підтримала киванням.

  -Добре… -Я повернулась і пішла в сторону, поділі від людей, проте чиїсь вигуки змусили мене розвернутися. Всі почали скупчуватися біля сцени охаючи та ахаючи. Я зрозуміла почалося те про що говорив Владислав. Те, що мені не сподобається.

  Я не мала йти туди, але пішла цікавість взяла гору над страхом. Завдяки тому, що я низька та маленька, я проходила повз людей легко. Вийшовши до сцени я побачила його. І не лише його.

  Біля нього стояло ще одинадцять чоловіків, усі схожі, але різні. Вони стояли колом, неначе, ховаю-чи когось. Усі мовчали. Це була надзвичайно тривожна тиша. І тоді я помітила погляд Владислава. Сумний погляд. Я намагалась зрозуміти, що він означає. І я зрозуміла, він найкровожерлішивий із Братів, його описували, як найхолоднокровнішого, ним лякають в дитинстві.

  Отже, у колі має бути Адріана. Я задихнулась від цієї думки. Так, у нас жахливі відносини, але ми все одно сестри. Першим заговорив наш король:

    -Хто ви? Що за чаклунство? Чи вас, як відьмаків спалити?

  -Ти, смертний, думаєш, що переможеш безсмертного з силами?- заговорив, як мені здалось найстарший.

  -Безсмертних не існує!- така була відповідь нашого короля.

  -Справді? Ти хоч знаєш, хто ми?- знову запитання від чоловіка.

  -Так! Відьмаки, люди без душі! Ви…- наш король не встиг договорити, як на нього полетіла іскра льоду, проте один із вартових встиг стати перед ним з мечем і відбити іскру.

  Ця іскра була не від чоловіка, що говорив, вона була від Владислава. Його холодні очі спостерігали за мною, а в мені ріс страх.

  -Є якісь питання, смертний?- запитав чоловік, наш король просто замотав головою у різні сторони.- Чудово… Що ж, я думаю, почну з головного та не буду ходити коло-навколо. Ви, смертні – ніщо, в порівнянні з нами, Дванадцятьма Братами. Ми могутніші, сильніші, спритніші. Ваші предки приносили нам жертви, а ми їх приймали і якщо дівчина була з душею, то ми її відпускали, а якщо - ні, то її тіло ставало морозною статуєю. Спочатку, ви приносили нормальних дівчат, що ж стало зараз? Таких вже немає, чи що? Чому ми повинні терпіти безглузду їхню компанію? Тому, що ви самі, люди без душі і вибираєте собі подібних. Минулі, ще були терпимі, але остання… - чоловік відійшов і у центрі кола стояла Адріана. Одна. Налякана. Не впевнена у собі. Я ще ніколи не бачила її такою. Звичайно, мати хотіла кинутися до неї, але варта не дала цього зробити.- Ви перейшли межу і поплатитеся за це. Мій молодший брат, Владислав, покаже, що ми робимо з такими. Так, брате?- чоловік поглянув на Владислава.