Глава 2

  Адара

Ця ніч має бути вирішальною. Ввечері ми з Адріаною, мамою та подругами сестри у супроводі варти вирушили до замку. Там нас зустріла королівська родина. Королева та принцеса повели нас до покоїв де мали приготувати сестру. Велика простора кімната, з великим ліжком і туалетний столиком. Зайшовши у ванну, сестрі наказали роздягнутися і залізти у воду. Потім від королеви було питання: 

-Чи є у тебе сестри?

-Так є…-тихий шепіт.

-Нехай вийде у перед.-проговорила королева. І я зробила крок у перед.-Ну що, мила, тобі слід обмити сестру травами та квітами.

  Кивнувши на знак згоди я присіла біля ванни і почала намилювати її руки, спину, шию та все інше. Згодом змивши усі трави я закінчила і відійшла від неї. Потім Адріану одягли у шовкову золоту сукню, волосся заплели у косички і підняли у гульку. Самовдоволена посмішка, впевненість у собі. Зараз вона виглядала, як справжня принцеса. Я завжди мріяла стати такою, хоча б на один день. Королева посміхнулась моїй матері і мені:

- Сподіваюсь, що ваша донька принесе нам велике щастя і швидку зиму.

- Я також на це сподіваюсь,-промовила мати.

- Скажи дівчинко,-королева провела рукою по моєму волоссю,- скільки тобі, як звати, що по-любляєш робити?

- Адара, мені п’ятнадцять, люблю читати книги…

- Отже книги? Дуже дивне заняття для жінки. Хоча, я також по-любляю читати. Хто твій улюблений автор?

- Їх багато: Кузьма, Тімох, Недан, Ізяслав… Проте найулюбленіший Аскольд…

- Отже, романи?

- Саме так.

- Ти читала книгу Аскольда «До»?

- Ні, вперше чую.- Кивнувши королева сказала, що відійде на хвилинку.

- Боже. Що ти накоїла. Тепер королева на нас навіть не подивиться.- шикнула на мене мати.

- Вибачте,-прошепотіла я. Опустивши очі, я  чобітком провела по підлозі. Але тут королева повернулась із книгою у червоній палітурці. Зупинившись біля мене вона протягнула мені її. Золотими літерами було виведено:

«Аскольд

До»

-Тримай, дівчинко, сподіваюсь, що тобі сподобається. Можеш залишити собі, у мене багато таких.

-Боже… Велике, Вам дякую.- прошепотіла я. Таку книгу я тримала вперше.

- Немає, за що, дівчинко… У свої п’ятнадцять, ти дуже вродлива. Твоїй матері потрібно бути обережною, бо й тебе можуть забрати. Ви, не хвилюєтеся через це?- остання фраза була адресована моїй матері.

- Звичайно хвилююся. Спочатку одна донька, потім інша. Напевно серце вже не витримає.- солодка брехня лелясь з вуст моєї матері. Їй не було шкода сестру, а якщо заберуть ще й мене, то її гордості не буде меж. Аж дві доньки. Я сподіваюсь, що ця доля мене не застане.

Коли останні приготування були завершені нас повели до виходу з замку. Люди виходили на вулиці і запалювали смолоскипи, щоб провести обрану. Ми йшли поруч з нею і усі дивилися на нас. Я не хотіла, щоб усі вони спостерігали за мною. Це жахливо. Кожного року батьки оплакують свою дитину, що вже не повернеться. Ми йшли, йшли і йшли. Нарешті дійшовши до воріт і сестра повернулась до людей. Король вийшов у перед і почав свою річ:

- Шановні мешканці нашого королівства! Сьогодні для нас важлива ніч! Сьогодні здійсниться ніч жертвоприношення! У цьому році ця дівчина – Адріана! Дамо її сім’ї по-прощатися.

- Моя доня… Така доросла, сподіваюсь, що ти принесеш нам добрі звістки…- говорила мати і обійняла сестру. Наспутною була я.

- Сестро, ти заслуговуєш на найкраще і я сподіваюсь, що ти це отримаєш… Я буду сумувати.- Це були мої слова. Далі подруги Адріани щось їй шепотіли. Коли усі прощання було сказано, король дав згоду відчиняти ворота. Адріана високо підняла голову і ступила перший крок за ворота. Вийшла, обернулась і ворота зачинили…

Владислав

Знову ця ніч. Ніч жертвоприношення. Ми з братами під вечір зібралися у головному залі:

- Мені цікаво, знову піде один Адам, чи може ми всі?- запитав Лука.

- Я думаю, що треба йти всім,-діловито повідомив Чеслав.

- Мало, що ти думаєш, але я згоден.- відповів Любомир.

- Тоді йдемо усі?-запитав Квітан

- Якщо так хочете, то ходімо,- промовив Адам. Найстарший брат завжди прислухався до нас. Він захищав нас. У той час коли матері та батька не було, він був нам за них. Наші батьки вдох правили всіма порами року, тому кожну хвилину, що ми мали сім’єю, ми проводили разом.

Ми перейшли до кордону між нашими світами і пішли далі. Трохи пройшовши ми почули чортихання дівчини:

- Боже, як тут можна йти…

- О, здається це лялька,-захихотів Квітан. Адам закотив очі заговорив до неї:

- Назви мені своє ім’я, дівчино.

- А ти хто такий, щоб мені наказувати?!- гаркнула вона.

- Ого, вона з характером,- захихотів Чеслав.

- І точно лялька,- додав Лаврін.

- Я той, хто проведе тебе до Дванадцяти братів,- відповів їй Адам.