Глава 1

Адара

  Юнак. Хоча ні, чоловік. Справжній чоловік. Він був вбраний у білу сорочку та штани. Поверх цього він мав срібну накидку розшиту зо-лотистими нитками. Чоботи були начищені до блиску. Він стояв посе-ред галявини, що була вкрита снігом. Тут він наче відчув, що його розг-лядають і підняв голову. Чорне волосся, на якому лежала срібна з тем-но-синіми камінням корона. Чоловік прогягнув до мене руку і про-мовив:

 -Адо, прокинся, Адо…,-а очі блистіли спфірами.

***

Різко сівши на ліжку, я почула задоволений голос з першого поверху:

-Справді? Це ж чудова новина! Чи ви мене розігруєте?

-Декілька місяців тому їй виповнилося вісімнадцять, тому ми маємо право. До того ж королева сказала, що вона найкрасивіша дівчина у королівстві.

Я відразу зрозуміла, що йдеться про мою старшу сестру –  Адріану. Їй у липні було вісімнадцять і вона дуже пишалась цим. Вона справді була дуже гарною: золотисте волосся, блакитні очі, трохи смуглява шкіра. Вона була схожа на матір. Не те що я. Я була схожа на батька. Темно-коричневе кучеряве волосся, темно-зелені очі, бліда шкіра. Мати та сестра мало звертали на мене уваги, дякую батьку. Він покинув матір, коли сестрі було шість, а мені три роки. Я не розуміла чому. Зациклив-шись на цьому я прийшла в себе лише після того, як почула голос сест-ри:

-Мамо! Мамо! Я так рада!

-Ну що ж, тоді ми прийдемо по вас ввечері, щоб підготувати її.- відпо-вів чоловічий голос.

  -Добре.-Інші дівчата боялися бути жертвами, але не моя сестра. Вона мріяла стати жертвою, бо була впевнена, що тільки брати побачать її, то почнуть битися за її серце. Я не хвилювалась, що мене колись заберуть, бо я народилась першого грудня. І можливість того, що мене виберуть надзвичайно маленька.

 Як на мене Адріана була самозакоханою, розпещенню, вередливою.

Кроки, що наближалися до моєї кімнати, змусили мене піднятися з ліжка. Двері в кімнату різко відчинилися:

-Ти ще у ліжку? А ну, хутко підіймайся!- крики матері зранку не саме приємне, що можна почути. Проте, маємо, що маємо.

-І тобі дорого ранку, матусю,-відповіла я непомітно закотивши очі.

 -Сьогодні по твою сестру прийшли люди від королівської родини. І  вона нічого робити не буде...

 -А вона взагалі щось робила?- пробурмотіла я, звісно – не робила.

 -Отже, ти сьогодні маєш: помити підлогу, попрати весь одяг, приго-тувати їжі на день, а зараз сходи на ринок і купи продуктів.

 -Як ви скажете, мамо.- відповіла я і чому немає вибору?

  Через тридцять хвилин я вже одягнута виходила з будинку. Я одяг-нула синю сукня, шкіряні чобітки та накидку.

  Я походила з родини купця, ми були заможні коли тато був жвими, але через його смерть, наша родина трохи збанкрутувала. Тому прислугу ми відпустили. Я була замість неї. Але цікавий факт того, що завжди мені неприємно, коли на сестру всього вистачало, а на мене ні. Чим доросліше, тим більше розуміла, що мати любить Адріану набагато більше ніж мене. Можливо це тому що я нагадувала батька, а може є й інші причини, я не знала. Батько був купцем і часто подорожував за стіни, що оточували наше місто. Місто Чароград.

  А що за стінами мало хто знав. Деякі говорили, що звичайний ліс, а деякі, що якщо трохи пройти в хащі то можна наткнутися на кордон між світами. Нашим світом і світом Дванадцяти Братів.

  Йдучи повз вітрини магазинчиків я розглядала кожну. Завтра вже грудень, а отже люди повинні підготуватися. Діставати яблука у карамелі, гарячий чай, глентей (*глінтвейн), полиці заповнені шоколадними виробами. У повітрі був запах кориці, проте також витав неспокій. Останній день осені. Люди все більше хвилюються. Якщо сьогодні все пройде чудово, то зима буде не така люта, як минулого року. Шкода Юліанну, вона не винна, що їй випала доля бути жертвою. Дивно, що Адрінна не боялась подібного фатуму.

  Нарешті я вийшла на головну площу-ринок. Проходивши повз овочі, фрукти, я зупинилась біля чоловіка, що торговував хлібом:

-Доброго ранку, пане Боко!

-Доброго раночку, Адо! Ну що ти? Як матір і сестра?

-Я чудово, а маму гордість розпирає про те що сестру взяли в жертву. А ви?

-Як завжди, дівчинко. Ох, шкода твою сестру…

-Чому?- незрозуміла я.

-Говорять, що останні років сто п’ятдесят ніхто не сподобався Братам і що ні одна  дівчина не повернулась. І щось відчуваю, що з твоєю сестрою буде щось схоже.

-Це жахливо…

-Так, але давай не про сумне, як не як скоро зима, а з нею Коляда.

-Згодна з вами. А чи можна мені буханку?

-Моєму улюбленому покупцю? Звичайно!- поклавши буханку загорнуту в папір до кошика я попрямувала до бібліотеки.

  Йдучи повз інші рундуки не можна було відірвати погляду. Але тут різко я відчула на собі погляд і зупинившись почала вертіти головою намагаючи знайти того, хто дивиться на мене. Проте відчуття швидко зникло. Знизавши плечима я пішла далі опустивши очі. Майже підійшовши до бібліотеки я врізалась у чоловіка. Я почала падати, але чиїсь руки мене втримали. Схопившись за них           я підняла очі і єдине, що побачила синю безодню. Сині очі, неначе кристали. Я хотіла подякувати чоловіку, але він хутко зник серед людей. У мене промайнуло відчуття наче б то я знаю його, проте звідки? Відкинувши ці думки я зайшла до бібліотеки. Сьогодні тут, як завжди панувала тиша. Мало хто з міщан умів читати. Я вміла, окрім цього батько й навчив: