Якщо ти ще живий...

                        «Та ніде не знайшов я вітчизни;
                          не маю спокою я в жодному місці
                          і рвуся за всякі брами.»
                                                                   (Фрідріх Ніцше)   

 В історії світового кінематографу мало знайдеться фільмів, які різні люди – від маститих критиків до звичайного глядача будуть проголошувати «кращим фільмом всіх часів і народів». Думка парадоксальна і позбавлена сенсу – в мистецтві (тим паче в кіномистецтві) подібні твердження безглузді – глядач оперує чимось невловимим, а тому відносним з точки зору «кращості». Але так чи інакше – ця думка висловлювалась з приводу фільму «Мрець» («Dead Man» (агл.)) (1995) режисера Джіма Джармуша (Jim Jarmusch). Мені, звичайно, важко погодитись з такою оцінкою цього фільму – вершиною світового кінематографу я вважаю фільми режисера Андрія Тарковського. Але фільм «Мрець» безперечно є кращим фільмом Джармуша, рідкісним шедевром – з якої б точки зору ми цей фільм не оцінювали. І належить до низки найкращих фільмів які були створені за час існування кіно як мистецтва.

Фільм «Мрець» аналізують в першу чергу як зразок новітнього вестерну, хоча вестерном його назвати важко. Так, дія відбувається на Дикому Заході і ще й в класичні для всіх вестернів часи. Але закони жанру невблаганні. У вестерні не може біти такого вихору емоцій на якому, власне, і побудований весь фільм, найманий вбивця не може запитувати іншого вбивцю: «А ти хотів би бути місяцем?», бавитися вночі з плюшевим ведмедиком і філософствувати: «Ну, скажи, що ти радий, що сонце заходить поступово. Було б гірше, якби воно гасло як свічка…» Це вже якийсь сюрреалізм, чесне слово. Для вестерну (як жанру) це просто абсурд.   

Фільм побудований на засадах і в стилі постмодернізму. Дев’яності роки – це був апофеоз постмодернізму – час його розквіту, найбільшої популярності та найвищого художнього злету. Я маю на увазі популярність в колах інтелектуалів. Цей напрям не міг бути в принципі широко популярним – він народився як забава інтелектуалів. Дев’яності зараз сприймаються як далека історія, шмат часу який прийнято лаяти чи навіть зневажати. А в той же час це був період цікавого культурного феномену. Зараз постмодернізм призабутий. Нині взагалі все призабуте – нинішня епоха – це епоха невизначеності. У першу чергу культурної у мистецької невизначеності. Новий напрямок не виник (хоча він не забариться), старі вважаються такими, що вичерпали себе (хоча це не так, чимало напрямків, таких як футуризм, тільки намітили перспективу свого розвитку і замовкли, так і сказавши свого головного голосно). Постмодернізм просто забутий. Забутий незаслужено.

Фільм «Мрець» складний для аналізу – я довго намагався написати про нього і все не наважувався. Занадто багато площин розуміння, символів, знаків. Все що досі написане про цей фільм – поверхове. Ніхто так і не зробив аналіз цього шедевру, і мені це не до снаги – я це цілком усвідомлюю – але спробувати варто.

Світоглядні корені фільму в шістдесятих. Хоча це абсолютно не очевидно. Але автор робить не просто натяк – пряме посилання. Автор цитує Кастанеду. Кастанеда теж як і постмодернізм досяг піку своєї популярності саме у дев’яності – з’явилась навіть «мода» на індіанську культуру – музику та химерні культи їхніх шаманів. Але Кастанеда – це саме втілення світогляду шістдесятих – цей пошук  виходу у замежове, у потойбічне, і в інше суспільство, якщо хочете – розумніше і духовніше ніж тогочасний «цивілізований» світ, що оточував патлатих хіпі вільних від марноти і упереджень.

Містичний аспект фільму важко піддається аналізу – чи автор справді підводить нас до світогляду містиків і справді вірить у існування «різних рівнів буття», у які мандрує головний герой, чи це просто фон для усвідомлення глибини трагедії особистості? Дивлячись фільм ми усвідомлюємо можливість реальності всіх цих подій – все це могло бути – і індіанець який цитує вірші Вільяма Блейка, і юнак, що живе з кулею застряглою біля серця, і водночас на наших очах відбувається щось загадкове, нечуване, таємниче. Ми починаємо вірити у той інший рівень буття на який слід перейти герою цієї химерної повісті про людину.

Фільм чорно-білий. Знятий зумисно у чорно-білій тональності. Це графіка – сучасна графіка кіномистецтва. Тут одразу напрошуються паралелі з Андрієм Тарковським – іншим майстром кінографіки. Але якщо для Тарковського графічність часто вимушена, то тут це вільний вибір автора. Цим фільмом Джармуш створив нову хвилю ренесансу чорно-білого кіно. І справді: чорно-білий кінематограф далеко не вичерпав себе. Кольорове кіно винайшли зарано. Кінографіка відійшла у минуле не встигши створити найбільші свої шедеври. І це було повернення – тріумфальне повернення чорно-білого кіно. Автор постає перед нами як майстер гри світла і тіні – це майстерність малювання відтінками сірого. Особливі контрасти створюють справжній театр світла і тіні. Колір тут не потрібний. Він зайвий. У жодному іншому фільмі так не відчувається зайвість кольору як у цьому.

Паралелі з Тарковським цим не вичерпуються. Джім Джармуш тут постає як майстер «розставляти предмети» - камера ковзає по них, створює якісь каскади фантасмагоричних натюрмортів. Щось подібне ми бачимо хіба що в «Сталкері» Тарковського. Навіть не знаю, чи це прямий вплив чи нове відкриття того ж підходу в кіномистецтві. Так само як і у Тарковського кадри фільму картинні. Кожний кадр постає перед нами як довершена картина, довершений шедевр графіки, де кожен елемент важливий і наповнений змістом. Це рідко кому вдається з кіномитців. Тільки у Тарковського ця картинність розтягнута в часі – погляд довго зупиняється на об’єкті. Тут же динамічність.