Якщо ви заблукали в норвезькому лісі...

                             «Опадають квіти
                               Їх роздроблені відображення
                               Потік відносить…»
                                                                      (Нацуме Сосекі)

Мало було в моєму житті переглянутих художніх фільмів, які справили настільки ж неоднозначне і глибинне враження на мою підсвідомість (і її темні закутки) як фільм Режисера Ан Хун Тана «Норвезький ліс» (2010) («Норувей-но морі» - яп.) по роману Харукі Муракамі.

Фільм складний – там заплутане нашарування з поверхів, площин, просторів та прихованих цитат, що надсилають свідомість «посвяченого» в такі сфери мистецького (і не тільки) буття, з яких годі шукати тривіального виходу.

Одразу зазначу, що роман і фільм абсолютно різні художні твори, хоч і об’єднані спільним сюжетом, подіями та загальною побутово-модерністською ментальністю. У романі відчувається сильний вплив літератури європейського постмодернізму, тоді як фільм – естетиїзована притча про покоління розхристаних шістдесятих і вдалий спосіб відтворити їх духовний світ з усіма модерністськими поривами у незнане.

Небагато існує фільмів, у яких шістдесяті показані як цікаве ретро. Сам факт цього багатьох шокує. Адже справді шістдесяті стали ретроспективною минувшиною – особливо для тих, для кого дев’яності – минула епоха. А шістдесяті – це взагалі сива давнина, мало не епічні часи. Але багато людей – і я в тому числі – добре пам’ятають 1969 рік – для них це було вчора. Це їх світ. І раптом їм в очі, прямим текстом сказали з екрану: «Ви, панове, ретро! Живі експонати історії.» Це пережити важко. Це сприймається хворобливо. Навіть в контесті: «Та ви теж були модернові. Ну, майже як ми…»

Цей фільм – одна із спроб (і то вдала, так!) відповісти на питання – чим був для людства 1969 рік? Атмосфера того неймовірного часу передана дуже вдало і до найменших дріб’язкових деталей. Люди тоді саме так жартували, говорили по телефону і споглядали дерева. З тих часів змінилось багато саме таких дрібних деталей – а цього й ніхто не помітив 9крім автора фільму). І відповідь на вищенаведене сакраментальне питання у цьому фільмі парадоксальна: 1969 рік – це велике роздоріжжя. Зрив 1968 року вже позаду. Жадання свободи – і на Заході, і на Сході, і за всіма залізними і бамбуковими завісами закінчилось крахом і розчаруванням. Але в повітрі висіло: це радикальний поворот історії, все тепер буде інакше, світ змінився і всі ми на роздоріжжі. Шістдесяті скоро стануть історією, але вони залишаться жити в нашій крові довгі епохи. Можливо, цілі століття в душах людей будуть агонізувати шістдесяті роки ХХ століття. Вони і зараз пульсують у наших венах. Озиваються голосами патлатих блукальців, щасливих безхатьків.

Але 1969 рік тут лише фон – хоч і вдало зображений. Все, що відбувається – відбувається в душах людей. І переживання героїв показано через образи природи. Кіномова фільму образна – стан трави і дерев – це стан душі. Вітер не просто вітер – це душа світу сього.

Герої фільму розриваються між двома світоглядами, між двома способами естетичного розуміння світу, між двома світосприйманнями – модерновим в якому звучить музика «Бітлз» і традиційним японським – споглядально-просвітленим. Герої шукають себе і не знаходять – традиційний світ помер, а новий – модерновий – потребує адаптації до його нових нелогічних реалій розхристаних особистостей.
 
Я досі думаю: які слова в цьому фільмі є ключовими – і сумніваюсь. У багатьох (зрештою, всіх) фільмах є фрази, які є ключами до розуміння змісту, сенсу і суті фільму. Згадаймо хоча фразу з культового фільму «Місце зустрічі змінити не можна»: «Злодій має сидіти в тюрмі!» чи фразу з фільму «Мрець» Джармуша: «У тебе є тютюн?» Тут відповідь здавалось би очевидна – в кінці фільму героя запитують по телефону: «Де ти?» Він відповідає здивовано: «Де я?» А потім запитує сам себе в простір: «Де я?», бо насправді не розуміє де він опинився і який звідси вихід. Але не все так однозначно. У фільмі є низка ключових фраз: «Краще б він поїхав в Уругвай..» і т.д. І сама назва фільму «Норвезький ліс» - знакова. Адже ніякого норвезького лісу у фільмі немає – дія відбувається у різних містах Японії. Але ніби між іншим звучить в епізоді «хіпацька» пісенька: «Вони жили в хаті збудованій з доброго норвезького лісу…» І стає зрозуміло: герої фільму живуть в цьому норвезькому лісі, який ще не зрубали і не зробили з нього доброї затишної хати. Більше того – герої заблукали у ньому…

У фільмі є роздуми про самогубство (центральної теми сучасного мистецтва – у нинішньому світі всі пишуть і знімають фільми про самогубство – більше і писати то ні про що), зокрема дано відповідь на давнє запитання: чому самогубство засуджується будь-якою релігією, будь-яким суспільством. Це не тому, що самогубство погане для людини – смерть не буває ні поганою, ні хорошою. Смерть взагалі не буває – смерті не існує. Щоправда, герої фільму цього ще не знають – чи то тому, що надто молоді, чи то тому, що сприймають світ як потік почуттів, переживань. Є лише надія, що вони це зрозуміють. Або ні. Тоді все справді безнадійно. Але суть не в тому. Самогубство засуджується будь-якою релігією тому, що воно приносить людям страждання – тим хто лишився жити, а не перейшов у інше буття. Люди не знають, що смерті не існує – тому приречені страждати, горювати за тими хто пішов і вічно звинувачувати себе. Світ і без того переповнений стражданнями, гріх привносити додаткові і лишати їх по собі.

Герої фільму шукають сенсу буття і не знаходять його – сенс існує, але це лишається поза кадром. Шматочки надії, що герої все таки знайдуть шлях і сенс лишаються, але це десь там в майбутньому.
Фільм цікавий для розуміння світогляду та ідеології хіпі. Вперше показана «однаковість» світу шістдесятих в різних куточках світу – шістдесяті Японії дуже вже нагадують шістдесяті Європи, України, Африки (принаймні, по естетичних переживаннях людей) – глобалізація яку так «модно» нині лаяти почалась тоді, а не зараз. «Компи» і «мережа» тут ні до чого – тоді – в часи «Бітлз» та Кеннеді щось змінилось в самому світі, в самому повітрі.