Пісня, яку ніхто не почув

                         «Від сивої давнини я роблю своє діло, і,
                           здається, кінця йому не видно…
                           Ви стали моєю в’язницею
                           з якої я не можу вирватися!»
                                                                                (Пер Лагерквіст)

Деякі культурологічні питання приречені вічно висіти в повітрі – з того часу як вони виникли з небуття і періодично нагадують про своє існування. Всім. Особливо тим, хто не хоче їх бачити. До цих питань належить без сумнівно одне риторичне: «Що таке сучасна шведська культура?» (У ширшому контексті – скандинавська.) Під словом «сучасна» мається на увазі не модернова – модернові культури це варіації весняного настрою нестиглих цивілізацій – а культура Швеції після героїчної епохи. Що така епоха була, і що культура тої епохи вічно буде надихати на подвиги – безсумнівно. Але урвалось, як уривається багатьом. Король Карл XII був останнім спалахом тої епохи, останнім лицарем вже не існуючого середньовіччя, останнім вікінгом Скандії. Після нього лише меланхолія застиглого сірого північного неба. Олово як фон для сонця. 1808 рік занадто жирну крапку поставив на історії цієї неоаристократичної країни. Швеція була пошматована остаточно надто зажерливим і злим сусідом. Лишалося тільки сумувати, зі страхом дивитися на схід і думати тільки про самозбереження. Певно і мрій вже не лишилося. Або натхненних спогадів.  Цю меланхолію холодного спокою у свій час тонко вловив А. Тарковський у фільмі «Жертвоприношення». Але я не по це…

Після Тарковського я вже не сподівався почути репліку на тему – що таке сучасна шведська ментальність. Навіть не культура, ні – ментальність. В свій час про це багато філософствував Пер Лагерквіст – згадаймо хоча б його фаталістичну повість «Кат». Але в кінематографі…

Не буду приховувати – одкровенням в пошуках відповіді на це довічне питання став для мене фільм «Пісні з другого поверху» («Sanger fran andra vaningen» - швд.) режисера Роя Андерсена (Roy Andersson).

Фільм вже назвали сюрреалістичним. Хоча насправді реалізму там більше ніж у творах Чехова. Принаймні ніхто не розмовляє з шафами і не мріє знову посадити вирубаний сад (бідний Чехов! Він не знав, що в тій країні скоро посадять не тільки сад…) У фільмі звучить декаденс, навіть безнадійний декаденс. Але безглуздя і фантасмагоричність, що навалюються на свідомість з екрану – це реалії нинішнього життя, сучасного суспільства. Люди не знають навіщо вони живуть – сенс життя втрачено.

Християнство героями фільму викидається на смітник. З якимось жалем, тугою, але з відчуттям неминучості. А викинуті ідеали немає чим замінити. Абстрактний гуманізм у прокрустовому ложі атеїзму ну ніяк не тягне на концепцію – концепцію, що надасть людству мету і сенс. Люди відчувають, що втрачені не тільки сенс їхнього існування але і естетика – світ потворний і це сприймається як факт, як самодостатня реальність. Вчинки людські в цьому світі позбавлені змісту. Люди діють механічно – бо так воно є, так треба. Питання ніхто не задає – для чого задавати, коли і так все ясно – відповіді на всі запитання давно отримані. Точніше відповідь одна – світ це суцільне безглуздя.

Людина в такому світі приречена стати жертвою – невинною жертвою – агнцем, якого кинуть на заклання цьому сірому суспільству. І співчуття буде таким же атавізмом як почуття – бо які можуть бути почуття у цій сірості приреченого на існування світу?

Як на мене автор тут ставить питання глибше ніж будь-хто на березі того втомленого моря, що постало як льодовикове озеро, як шмат великої крижини, що раптом стала просто водою. Автор запитує – а чи не було лютеранство основою подальшої трансформації свідомості в атеїстичну? Адже в лютеранстві таїнство, містика скинуто з небес на землю. З ірраціональних просторів у логічні ланцюги. І якщо людині не потрібно посередника між своїми думками і Богом, то чи людина не відкине посередника (вищий моральний закон) між собою і своїм світоглядом, між собою і суспільством? Чим стане суспільство, в якому релігія перетвориться тільки на форму, атрибут рутинної повсякденності, докучливий ритуал? Чи не є релігія, релігійні переживання людини тим, що рятує нас від світу сірості буття? Того самого буття яке ми собі створили…

Кожен герой у фільмі займається явно не свою справою. Бо своєї справи не існує і існувати в тому світі не може. Бо своя справа для людини - це знайти сенс життя. А сенс може бути у кожного свій, індивідуальний. Хто зна, може універсальний сенс така ж іллюзія і примара як комунізм.

Всі герої фільму або старі або внутрішньо старі – старі духом. Вони живуть в старому світі, а значить і народжуються старими. Якщо трапляється якийсь порив молодості, то лише у козенят – тих самих, що виросли б і стали цапами-відбувайлами. Але не судилось – тут духовно зістаріле суспільство знищує паростки молодого духу.

Звісно, прикро чути в наші дні голос такого відвертого песимізму, такого антиестетичного зображення людини як такої – персонажі можуть викликати або жалість або відразу – іншого не дано. Їх, направду, до болі шкода. Але фільм кличе подивитися навколо – чи не перетворимо ми свій – поки що молодий світ, на ось такий…

Цей фільм роздумів, фільм алегорія, фільм попередження...