Небо розколоте для одкровення

                      «І тінь яка рости не дозволяє саду,
                       Обіцяним плодам торуючи загрозу?»
                                                               (Франческо Петрарка)

Надворі весна - цвітуть сливи - це найкращі дні року - найкрасивіші і найзапашніші. І саме в ці дні я хочу розповісти вам про фільм Бернардо Бертолуччі «Покрова неба» (Bernardo Bertolucci «The Sheltering Sky», 1990). Чому саме в ці дні? Не знаю... Може тому, що старина Бернардо - це яскравий (можливо найяскравіший - о, в цьому есеї в мене все «най» - я захопився не в тему) майстер італійської весни? Але чому «хочу»? Я не впевнений, що я справді хочу вам про цей фільм розповідати. Точніше не розповідати (бо це безглуздо, фільми треба дивитись і сприймати візуально, а не читати про них - це шкодить, естетично шкодить), а філософствувати навколо, думати про. Бо справжній твір мистецтва це завжди поштовх, а не проголошення, не констатація. Інколи лише натяк... А там вже мандруйте в світі своїх думок - які в кого вітрила, і хто зна куди допливете. І що значить «хочу»? Що це взагалі таке - «бажання»? Можливо, просто: я подивися колись - на початку дев’яностих цей фільм, і він перевернув мою свідомість, переконав, що кіно це зовсім не те, як я розумів його раніше, і цей фільм мене настільки вразив, що я подивився його ще раз - через двадцять п’ять років і зрозумів, що не можу не написати про нього. 

Пишучи про фільм, я все одно мушу писати не тільки про свої думки (хоча писати про щось інше і неможливо, і не варто). Я мушу відповісти на два досить банальних запитання: про що цей фільм і що це - оцей фільм. 

Цей фільм лаяли критики. Його не зрозуміли - ні критики, ні знавці кіномистецтва, ні естетизована публіка. Це і не дивно - найкращі фільми Бертолуччі критикою дружно засуджувались і не сприймалися глядачами. Я маю на увазі, звісно, фільм «Останнє танго в Парижі» - безперечний шедевр. Але хто його зрозуміє? Фільм «Покрова неба» я нині вважаю вершиною творчості Бертолуччі - вершиною, до якої він довго йшов. Далі не те що занепад, не те що вниз щодо висоти, ні. Просто «Маленький Будда» - це вже спрощення. Це намагання достукатись до всіх. Пояснити просто глибинні речі. «Невловима краса» - це ностальгія, це повернення додому з далекої подорожі у незнані світи - зі світу буддизму в першу чергу. А «Мрійники» - це просто розповідь про розчарування. У молодості були ілюзії, але вони виявились саме ілюзіями - не більше. І ось - розчарування. Ці ілюзії були і шкідливими, і потворними. Це був шлях не туди...  Коли я дивився фільм «Останній імператор», у мене було відчуття, що це фільм-провісник. Провісник майбутнього шедевру. Вершини. Можливо, це справді так, а можливо просто я так бачу. 

Отже: про що. Буду банальним: цей фільм про п’ятдесяті роки. Про епоху розчарувань, роки межі: одна епоха довершувалась, а інша ще не починалась. Світ - звичний для всіх світ руйнувався на очах - це бачили всі. Світ старої вікторіанської Європи з колоніями і домінантою християнської цивілізації. Який світ народиться в результаті руйнування старого - невідомо. Якийсь. Хто зна, чи ми зможемо жити в ньому. Якщо і зможемо, то не так як раніше. Завжди після великої війни приходить велике розчарування. Ось завершиться війна, отоді заживемо - справжнім життям, тоді будемо цінувати життя по справжньому, тоді... Але війна завершується, світ не стає досконалим, світ стає знову потворним. І якось тут подумалось: і наша війна колись має закінчитись. І що тоді? Ось я повернувся з війни - і відчуття порожнечі, розчарування. І хочеться знову повернутись туди - в те пекло, бо війна не закінчилась, бо досі щоденно гинуть люди... А коли закінчиться? Коли впаде потворна диктатура і відновляться державні кордони? І світ не стане мудрішим і добрішим? І лишиться тільки в душі болісне відчуття втрат - друзі загинули, ми зберегли, що змогли, але не зробили світ кращим... Хоча навряд чи герої цього фільму думали саме так. Вони просто жили в епоху розчарувань - духовних розчарувань. Недарма такі мотиви прозвучали в Бертолуччі саме 1990 року - це теж був рік розчарувань. Тільки п’ятдесяті роки тривале ціле десятиліття, а тут все відбулось за рік: людство остаточно розчарувалося в комунізмі, побачило що це лише кривавий шлях в нікуди, в тупик. І все. Час краху ілюзій. 

У фільмі є легка ностальгія за колоніальною епохою. Така чисто кіплінгісвька. Ну, може трохи гумільовська. Але трохи. І чисто європейська. Погодьтеся, ностальгувати тут може тільки європеєць з «тягарем білих» і відчуттям намуляних плечей від нього. І аж ніяк не туарег чи бедуїн. Вони завжди жили в своєму ментальному світі і будуть жити саме там. Невідомо, чи ностальгія в них взагалі буває, чи тільки сум нескінченного піску і порожнього мовчазного неба... 

У фільмі зображена Земля, яка має різні людські світи, які існують паралельно, які несумісні. І можна просто втекти з одного світу в інший, коли все пропало, коли все довершилось, все зруйнувалось. Можна просто «помандрувати на Схід» заривши свої європейські туфлі в пісок Сахари. І зникнути зі звичного для нас світу фотоапаратів, галет та кока-коли. Це зараз все переплуталось і здичавіло. Люди в переплутаному світі здичавіли і озвіріли. А тоді ще ні... 

А якщо ви про цей фільм спитаєте: «Що це?» (хоча навряд чи хтось задасть саме таке питання, бо майже всі люди давно вирішили, що кіно це розвага - не більше), то я відповім: «Постмодернізм». Високий постмодернізм. Експресивний і яскравий постмодернізм. Я недарма взяв в якості епіграфа цитату з Петрарки. Петрарка був предтечею ренесансу, провісником, одночасно першим поетом ренесансу, його першим втіленням. Щось подібне я можу сказати і про Бернардо Бертолуччі. Він був предтечею і провісником постмодернізму, а потім його першим режисером і втіленням. І цей його фільм - це сам постмодернізм. Попередні його фільми - це передчуття постмодернізму. Нині постмодернізм модно лаяти. Забуваючи при цьому, що постмодернізм - найцікавіший культурний феномен ХХ століття, закономірний фінал літератури цього бурхливого і химерного століття. Нічого кращого наразі ХХІ століття не створило і не придумало. І чомусь нині вважається багатьма критиками, що будь-який пост-... це заперечення попереднього, а не високий фінал. Так начебто Вінсент ван Гог своїм постімпресіонізмом заперечував імпресіонізм, а не довів його до високого надривного апогею.