Танго, яке завершується смертю

                               «...І в золотистій напівтемряві
                                   Знімаю з себе наче піджак шкіру,
                                   Надто добре знаю, яким самотнім буду
                                   У цьому найлюдянішому в світі місті...»
                                                                                           (Хуліо Кортасар)

За 116 років існування кінематографу - цього незаконного дитяти епохи модерн, з часів незабутніх братів Люм’єр, жоден фільм так не лаяли критика, публіка, любителі кіно і просто «глядачі», як фільм Бернардо Бертолуччі «Останнє танго в Парижі» (Bernardo Bertolucci «Ultimo Tango a Parigi», 1972). Це невизнання фільму доходило до того, що навіть співавтори фільму (а фільм базувався на суцільних імпровізаціях, часто репліки придумували самі актори) переставали спілкуватися з режисером. Але якщо якийсь твір мистецтва лають вже 44 роки безперестанку, то, напевно, фільм таки чогось вартий - якби він був нічого вартий, про нього би швидко забули. Як забувають про кіноширпотреб, якого знімається щороку надто багато. Інколи за цим кінографоманством стоять доволі гучні прізвища. Але про ці фільми швидко забувають - вони якось автоматично опиняються на смітнику. Цей же фільм продовжують лаяти, фільм продовжує бути на вустах. Можливо тому, що цей фільм - це справжнє мистецтво. А мистецтво буває різним - в тому числі епатажним, провокаційним, шокуючим. Я вважаю цей фільм шедевром, геніальним твором кіно, хоча мені ще не траплявся однодумець щодо цього. Тому я і пишу зараз про цей фільм. Замість того, щоб споглядати квітучі вишні. А я ніколи не пропускав цього - навіть на фронті, навіть під канонаду вибухів і свист куль я знаходив час, щоб споглядати квітучі вишні - і якомога довше, бо це так короткочасно. Але нині пишу - весною про італійську весну. 

Цей фільм - це справді танго. І до того ж справді останнє танго в Парижі. Після цих танцювальних викрутасів, після цієї спроби розповісти під музику історію життя і смерті мовою танцю, ніхто в Парижі танго не танцював. До того спроби були. Танцював в Парижі танго Хуліо Кортасар. Йому не щастило з партнерками, але танець вийшов на диво емоційний і вражаючий. Інакше і не могло бути. Він аргентинець. Борхес не приїхав жити в Париж. Його танці - це танці чоловіків з ножами, танці Півдня. У Парижі вони недоречні. Кортасар витанцьовував танго - танець смерті з диких закоулків Буенос-Айреса. Тільки в цьому танці Ерос вібрує на межі емоційної напруги і демонструє: ми танцюємо на лезі ножа, а не з ножем, ми танцюємо на межі смерті. 

Для Кортасара танцювати серед Парижу танго було природнім. Він аргентинець - що ж йому танцювати іще, як не танго? Поки на його батьківщині людям відрізають гільйотиною голови і замуровують живцем в бетон, чому б не станцювати танго? Тим паче парижанам це не в дивовижку - з часів модерну. Але Бернардо приїхав не з Аргентини, а з Італії. І приїхав не з піцою та макаронами і навіть не з Мадонною (mamma mia!), а з танго. Хоча аргентинці теж італійці (трохи) і в кожного з них навіть є своя вендета і той же відчайдушний фаталізм, своя Коза Ностра, але італійці не будуть танцювати танго, та ще й просто на вулиці. Це для них надто еротично. Хоча вони і славляться, як найкращі в світі коханці, але цей ерос ховається десь у юрбі карнавалів та в палаццо Венеції. А зовні - патріархальна католицька суворість звичаїв. І тут раптом танго...  Та ще й де - у місті вічного свята. 

Бертолуччі інакше побачив і зобразив Париж. Це не «веселе містечко» Імре Кальмана і не «свято, яке завжди з тобою» Ернеста Гемінгвея. Це місто сумне. Сіре, безнадійне і сумне. Люди в ньому зовсім не хочуть танцювати танго, але приречені на це. Це місто самотніх людей. Нескінченно самотніх. Мертвих полковників програної війни, покоївок-расисток, дружин з суїцидальними мотивами, тещ які надто часто бачили смерть і хворобливого бомонду. І всі самотні. І вирватись з цього замкненого кола самотності неможливо. Чому це так - зрозуміти хоч і важко, але пояснити можна (і потрібно). Це ж 1972 рік! Ілюзії 60-тих розвіялись, а ілюзії 80-тих ще не почались. Це роки безнадії, роки очікування загальної катастрофи, самознищення людства. Ми хіпуємо, тому що більше нам нічого не лишається в останні дні. Якщо в 60-ті хіпували, бо так можна змінити світ, то в 70-ті хіпували, бо світ змінити неможливо - все безнадійно: і на вічно кризовому Заході, і в загниваючому деградуючому совку, і маразматичному маоїстському Китаї. Це світ з якого хочеться втекти. Куди? У самого себе - більше тікати нікуди. Суспільство не таке як треба, воно спустошує особистість. Герой фільму намагається втекти з цього світу суспільних умовностей. Хоча тікати насправді нікуди. Цей світ власної свідомості нетривкий. Збудований на якихось нетривких вигадках. Суспільство знищує його, воно не терпить існування в середині себе ще якогось світу, що несумісний з ним. Герой гине. Героя вбивають. Що закономірно. Нажаль. 

На перший погляд у фільмі є таке протистояння: веселий Париж - сумна людина. Але ця веселість міста ілюзорна. Сучасна цивілізація не може бути веселою, вона може тільки грати божевільну виставу, що виглядає веселою. Але божевілля не буває смішним. Сміятися з божевільного це все одно, що самому втрачати розум. Божевілля страшне, а не кумедне. У дійсності в цьому фільмі сумна людина в сумному Парижі. Але їхній сум несумісний. Герої фільму прекрасно розуміють: світ в якому вони живуть огидний. Хоча б тому, що старість неминуча і фатальна. Це сильно і відверто підкреслено зображенням бабусі, яка вставляє собі штучні щелепи і це споглядає головна героїня. Герої фільму бачать і відчувають: світ сміється з нас. Інколи просто знущається над нами. І ми змушені жити в цьому світі. Втеча в себе - це втеча від світу. Але чи можливо втекти назавжди?