4.8

У номері було прибрано.

Книжка лежала праворуч від ліжка.

Я поставила сумку й дістала макбук. Треба було написати керівнику, що завтра мене не буде. Можливо, і післязавтра.

18:55.

Підключилася до готельного вайфаю.

Повідомлення посипалися одне за одним.

Робочі чати. Пошта. Telegram.

Календар.

«За п’ять хвилин: книжковий клуб “Там, де вода забирає дорогу”».

Я перестала рухати руками.

На екрані було моє ім’я.

Під ним — посилання на зустріч.

Я відкрила Miro.

Дошка завантажилася не відразу. Спочатку біле поле, потім кольорові прямокутники, обкладинка, питання.

«Чому він так довго погоджувався чекати?»

«У який момент турбота стає примусом?»

«Чи могла мати піти раніше?»

У чаті писали.

Софія вже зробила чай.

Роман просив почекати дві хвилини.

Назар написав:

«Ну що, сьогодні без перенесень?»

Серце билося так сильно, що я відчувала його в горлі.

Я витерла долоню об джинси. Потім другу.

У номері раптом стало жарко. Під волоссям виступив піт. Хотілося ковтнути, але рот був сухий.

Книжку я не обирала.

Вона просто лежала біля ліжка.

Праворуч, із мого боку.

У двері постукали.

Я здригнулася всім тілом.

— Хто там?

— Готельний сервіс. Ваші напої.

Я не відповіла.

Потім сказала:

— Я нічого не замовляла.

За дверима помовчали.

— У мене замовлення на цей номер. Усе оплачено.

Я підвелася. Ноги були ватяні, але тримали.

Відчинила двері на ширину долоні.

У коридорі стояв молодий чоловік із тацею. На ній — пляшка, келих і маленька мисочка з чимось темним.

— Перепрошую, — сказав він. — Тут ваше прізвище.

Він повернув до мене планшет.

Моє.

— Коли це замовили?

Він торкнувся екрана.

— Ще до вашого заїзду. За три дні.

Я дивилася на його палець.

— І книжки теж ви? — спитала я.

— Книжки?

Я показала на полицю.

— А, так. То окреме побажання до номера. Нам передали список і гроші на придбання. Ще чайові залишили, дякуємо.

Він усміхнувся, але, побачивши моє обличчя, перестав.

— Ми тому й здивувалися, що ви сьогодні поїхали, а їх залишили.

З ноутбука долинув звук. Хтось приєднався до зустрічі.

— Одну просили покласти окремо? — сказала я.

— Так. На тумбочку праворуч від ліжка. Ми ще з покоївкою сперечалися, звідки дивитися: від дверей чи коли лежиш.

Я притиснула долоню до одвірка.

Значить, іще до того, як ми сюди приїхали.

До дощу.

До дороги, якої тепер не було.

До того, як Андрія повели на три години туди, де телефон залишають у шафці.

— Куди поставити? — спитав чоловік.

Я відступила.

Він заніс тацю й поставив біля ноутбука. Глянув на екран, потім на годинник.

— Якраз вчасно.

— Що?

— Просили рівно о 18:59. Я ще здивувався. Зазвичай пишуть на сьому.

Він підняв порожню руку, ніби знову тримав на ній тацю.

— Довелося п’ять хвилин під дверима постояти, щоб усе було як замовляли.