3.4

Вірі я написала першій.

«Слухай, а коли ми вирішили читати “Після закриття парку”?»

Вона відповіла голосовим. На задньому плані шуміла вода.

— А хіба не ти запропонувала? Я вже не пам’ятаю. У мене тоді ще книжка приїхала, я подумала, ви з Назаром щось придумали.

Я прослухала ще раз.

«Ти її купувала?»

«Ні. Я думала, це книгодарування».

Я відкрила чат із Назаром.

Він відповів швидко.

«Через застосунок такого обміну не було».

Потім:

«Зараз гляну».

Назар сам зробив нам застосунок для книгодарування. У ньому можна було заповнити побажання й отримати людину, якій надсилаєш книжку. Я не дуже розуміла, як воно працює всередині, зате знала, скільки разів він переробляв форму, бо хтось знову вписував у поле адреси «як минулого разу».

«Ні. Точно не через нас. А що?»

Я надіслала скриншоти.

Він довго друкував.

«Стоп. Ти їх не замовляла?»

«Ні».

«І я ні».

Я поклала телефон на стіл.

Потім одразу взяла назад.

Назар надіслав посилання на допис видавництва.

«Я ще після клубу це побачив. Думав, Роман іншою мовою читав».

Дописові було кілька днів. Його опублікували шістнадцятого лютого, через два дні після нашої зустрічі.

Видавництво анонсувало українську електронну версію «Після закриття парку».

У продажу — з шістнадцятого березня.

Я відкрила чат із Романом.

«Ти “Парк” українською читав?»

«Так».

«А де брав?»

«На електронку прийшла книжка. Я думав, від вас».

Я відчула, як холоне шкіра між лопатками.

«Можеш переслати лист?»

Під повідомленням з’явилася одна галочка.

Світло згасло.

Разом із ним замовк холодильник.