2.5

Наступного вечора я поставила біля ноутбука другу пляшку.

Першу ми допили з Андрієм за кілька днів. Ця чекала в холодильнику, хоча я не пам’ятала, щоб свідомо залишала її на клуб.

На роботі забрали доступи в людини, з якою я ще в понеділок обговорювала відпустку. Андрій надсилав голосові, які я слухала уривками. Хотіла бути поруч із ним, хотіла перестати думати про роботу й дуже хотіла, щоб протягом двох годин ніхто не казав слова «інцидент».

У дзвінок уже заходили люди.

Хтось їв. Хтось просив хвилинку, бо ще робив чай. Роман сидів у навушниках, і в кадр час від часу потрапляв край його читалки.

Софія приєдналася останньою.

За її спиною стояла колекція українських видань «Аліси в Країні Чудес». Різні видавництва, переклади, ілюстрації. На одних корінцях назва ледве вміщалася, на інших губилася між квітами й картковими мастями.

Якось вона показувала нам, що сталося з одним і тим самим жартом у різних перекладах. Знімала книжки з полиці, знаходила закладки, читала вголос. Я тоді вперше почула різницю, про яку раніше тільки читала у відгуках.

Після третього варіанта Назар сказав, що перекладачеві треба давати оплачувану відпустку після кожного розділу.

Софія відповіла, що спершу непогано було б нормально оплатити сам розділ.

— Ну що, — сказала я, — усі готові поговорити про жінку, якій варто було поїхати додому на сороковій сторінці?

— Андрій читав? — спитала Леся.

— Ні. Але позицію сформував.

Ми засміялися.

Розмова пішла швидко. Комусь фінал здався нечесним. Роман сказав, що підказка була ще на початку. Назар заперечив, що якщо підказку можна впізнати тільки після пояснення, то це не підказка, а автор викручується.

Я відпила.

Напій був такий самий, як тієї ночі, але тепер до нього додалися голоси.

— Марто, це ж як ти колись сказала, — озвалася Софія. — Що хороший жах — це коли страшно, але ти все одно почуваєшся менш самотньою.

Я підняла очі.

— Я таке казала?

— Ага. Ще в аудіовипуску. Де у вас наприкінці щось упало.

— Сушарка, — сказала Віра.

І я згадала.

Шафа. Ковдра на голові й плечах. Старий андроїд на коробці з-під взуття, бо тримати в руці не можна — диктофон ловив кожен рух пальців.

Було спекотно. У ніс ліз ворс. Я сиділа між зимовою курткою й сукнею, яку вдягнула один раз, та намагалася не дихати просто в мікрофон.

Потім у коридорі впала сушарка.

Ми залишили сміх у записі, бо вирізати його нормально ніхто не вмів.

— Господи, ти й це слухала?

— Я все слухала. І передивлялася. Я іноді вас вмикаю, поки займаюся своїм.

Вона сказала це просто, без паузи, ніби пояснила, де купила чай.

А я чомусь не одразу знайшла, що відповісти.

То був ще час, коли я обирала маршрутку замість трамвая, якщо хотіла доїхати швидше. Перший айфон тільки збирався з’явитися в моєму житті — разом із розстрочкою. До батьків ми ходили повечеряти чимось, що не було мівіною із сардельками, і мама завжди варила забагато, хоча чудово вміла рахувати на двох.

Потім були підвищення, нові зарплати, макбук.

Я вже майже забула ту шафу.

А Софія пам’ятала, що я в ній сказала.

— Дякую, — відповіла я.

Вийшло тихіше, ніж хотілося.

— За сушарку? — спитала Віра.

— За прослуховування сушарки теж.

Ми знову засміялися, і я відчула, як нарешті відпускає щелепу. Виявляється, весь день сиділа зі стиснутими зубами.

Після дев’ятої я двічі сказала «останнє питання».

Софія порівняла парк із Країною Чудес, де правила є, але ніхто не зобов’язаний тобі їх пояснювати. Роман підняв читалку, шукаючи цитату. Назар запропонував наступного разу щось веселіше й одразу отримав три рекомендації, у двох із яких хтось помирав.

Коли всі почали прощатися, мені вже не хотілося закривати ноутбук.

Андрій надіслав фотографію із сертифікатом. Усміхався так, що я сама знову всміхнулася.

Я поставила сердечко.

Останньою з дзвінка вийшла Софія. Помахала нам, потім нахилилася до клавіатури, і на мить увесь її квадрат зайняв кіт.

Стало тихо.

Я зібрала келих і пляшку. На кухні залишилася паста, яку треба було перекласти в холодильник, пес чекав на прогулянку.

Телефон засвітився повідомленням від Софії.

«Дякую за сьогодні ❤️ Як добре, що ти все-таки поставила клуб на цей вечір».

Я дивилася на слово «ти», поки екран не згас.