2.4

Тринадцятого лютого Андрій подзвонив із траси.

Я почула вітер, чиїсь крики й таке щасливе «алло», що сама всміхнулася.

— Пройшов?

— Марто, ти не уявляєш.

Він говорив швидко, ковтав слова. У суперника щось сталося з машиною. Просто під час заїзду. Втратив тягу, його розвернуло, Андрій ледве розминувся.

— Ти цілий?

— Та цілий. Я навіть не зачепив. Там, кажуть, електроніка. Вони ще перед стартом підключали діагностику, щось дивилися…

— Андрію.

— Що?

— Точно цілий?

— Точно. Слухай. Я в суперфіналі.

Я сіла на край стільця.

— Серйозно?

— Завтра. І сертифікат уже гарантований. Усім, хто виступить.

Він назвав суму й магазин автозвуку.

Назву я знала. Андрій показував мені їхній сайт частіше, ніж я йому відео з собаками.

Я глянула на кухонну колонку, яка останні три тижні мала зображати для мене різницю між нормальною автомобільною акустикою й тією, на яку він відкладав.

Різниця була. Я чула. Просто мені вона не здавалася настільки дорогою.

Андрію здавалася.

Хоча щоразу знаходилося щось нібито важливіше: подарунки на Новий рік, ремонт машини, ще щось, про що він казав «ну це вже точно останнє». Акустика залишилася у вкладках браузера.

— Ти ж залишишся? — спитала я.

— Там треба саме виїхати завтра. Якщо не виступаю, сертифіката не буде.

— Ну звісно залишайся.

Він видихнув.

— Я знаю, що ми домовлялися…

— Вечерю перенесемо. Слухай, а я можу приїхати.

Після дзвінка я відкрила застосунок Укрзалізниці.

Квитків не було.

Я перевірила ще раз, ніби система могла з першого разу не зрозуміти, наскільки мені треба.

Нічого.

Поки дивилася інші варіанти, мені написала HR.

«Марта, завтра треба бути в офісі зранку. Терміново. Є інцидент із розробником із твоєї команди».

Наступне повідомлення прийшло, поки я ще читала перше.

«Підозра на передачу коду конкурентам. Будуть CTO і юристи. Треба узгодити офбординг. Поки нікому».

Я перечитала прізвище.

Саме той розробник, який місяць тому писав «та бля».

Подзвонила HR. Вона знала небагато або не могла сказати більше. Просила приїхати на дев’яту й нічого не писати в командний чат.

Коли ми закінчили, зверху екрана опустилося нагадування.

19:00.

«Завтра: книжковий клуб “Після закриття парку”».

Я ще тримала телефон біля вуха.

Потім опустила його й відкрила календар.

Зустріч стояла на чотирнадцяте лютого.

З сьомої до дев’ятої.

Минулого разу мама захворіла саме тоді, коли я побачила клуб на її день народження.

Тепер Андрій залишався під Києвом. Квитків не було. HR чекала мене в офісі.

Я відкрила подробиці зустрічі.

Організатор: Марта.

На кухні Андрій залишив чашку з недопитим чаєм. Учора я бурчала, що він ніколи не виливає залишки. Зараз чомусь дуже захотілося, щоб він стояв поруч і знову пояснював, що ще доп’є.

Я торкнулася кнопки редагування.

Дату можна було змінити. Назву теж. Унизу була звичайна кнопка видалення.

Я закрила календар.

Потім відкрила ще раз.